Словник української мови

ГНІДИ́Й, а, е. Темно-коричневий (про масть коней). Усе приїздив [поміщик] інакшими кіньми. То приїде сірими, то гнідими, то вороними (Марко Вовчок, Вибр., 1937, 116); Крутим схилом Антон піднімався вгору до своєї хати й на мотузяному поводі вів гнідого коня (Степан Чорнобривець, Потік.., 1956, 12);
//  у знач. ім. гнідий, дого. чол. Кінь такої масті. — Ану лишень, бадьоріше! — обзивається він до гнідого (Панас Мирний, IV, 1955, 314).