КАВАЛЕРІДЗЕ    ІВАН    ПЕТРОВИЧ [14.(26).4.1887 - 3.12.1978] - відомий український скульптор, кінорежисер, драматург. Н. на хуторі Ладанському (тепер Сумська обл,). У 1907-09 навчався у Київському художньому училищі, в 1909-10-у Петербурзькій АН І.Гінцбурга. В 1910-11 вдосконалював художню майстерність у приватній студії Н. Аронса у Парижі. В творчому доробку К. - скульптурний портрет Ф.Шаляпіна (1909), пам'ятники - княгині Ользі у Києві (1911; зруйнований у 1934), Т. Шевченку в Ромнах (1919), Полтаві (1925), Сумах (1926), Г.Сковороді в Лохвиці (Полтавська обл., 1922), Києві (1977), проект пам'ятника Ярославу Мудрому (1944-60); композиції “А. Бучма в ролі М. Задорожного” (1954), “Прометей” (1962); “Лев Толстой” (1965) та ін. Діяльність у кіно розпочав у 1911. Працював художником, сценаристом і режисером на Одеській (з 1928) і Київській (1934-41) кіностудіях. З 1957 - режисер-постановник на Київській кіностудії ім. О. Довженка. Неодноразово за свою творчість звинувачувався у націоналістичному ухилі. Як кінорежисер К. поставив фільми “Злива” (1929), “Перекоп” (1930), “Коліївщина” (1933), “Прометей” (1936), “Запорожець за Дунаєм” (1937), “Григорій Сковорода” (1958), “Повія” (1961; за твором П. Мирного). Автор п'єс “Вотанів меч” (1966), “Перша борозна” (1969).

КАГАНОВИЧ  ЛАЗАР  МОЙСЕЙОВИЧ [10(22).11.1893 - 26.7.1991] - радянський партійний і державний діяч, Н. у с. Кабани Київської губернії. За національністю єврей. З 1907 працював шевцем на взуттєвих підприємствах у Києві. З 1911 К., ставши членом РСДРП(б),брав активну участь у більшовицькому русі, входив до складу керівних органів більшовицьких організацій у Катеринославі (тепер Дніпропетровськ), Мелітополі, Юзівці (тепер Донецьк). У 1917-18 очолював Поліський (Гомельський) комітет більшовицької партії. В 1918-22 К. - партійний фун­кціонер у Нижньому Новгороді та Воронежі (Ро­сія), Туркестані. В 1922-25 - завідуючий відділом ЦК РКП(б), секретар ЦК РКП(б). У 1925-28 К., будучи генеральним секретарем ЦККП(б)У, став запеклим противником українізації. Виступав проти політичної лінії українських націонал-комуністів О.Шумського і М. Хвильового, часто конфліктував з головою РНК України В.Чуба­рем. У березні 1927 звинуватив у “націоналістичному ухилі” О.Шумського і керівника Закордонного бюро допомоги КПЗУ К.Саврича (Максимовича). Політикою переслідування націонал-комунізму в Україні (резолюція Пленуму ЦК КП(б)У про “націоналістичних зрадників”, березень 1928) довів до розколу Комуністичну Партію Західної України, добився арешту, а згодом, і знищення її провідних членів - Й.Крілика (Васильківа), М.Косара (Заячківського), К.Саврича (Максимовича), Г.Іваненка (Барабу), Р.Кузьму (Турянського) та ін. У 1928 К. призначений секретарем ЦК ВКП(б), з 1933 очолював сільськогосподарський відділ ЦК ВКП(б), К. був одним з найближчих прибічників Й.Сталіна. Беззасте­режно підтримував ідею Сталіна про суцільну колективізацію, наполегливо добивався її реалізації шляхом застосування репресивних заходів щодо селянства, в першу чергу українського. 6.7.1932 на конференції КП(б)У К. разом з В.Молотовим звинуватив керівників КП(б)У у провалі колективізації і виступив проти пропозиції укра­їнських комуністів зменшити норми хлібозаготівель в Україні, значно завищені плани яких стали однією з головних причин голоду 1932-33. У 1935-45 К. керував роботою наркоматів важкої і нафтової промисловості, шляхів сполучення; з серпня 1938 - заступник голови Раднаркому СРСР. У березні 1947 К. знову був призначений першим секретарем ЦК КП(б)У. Продовжував традиційну для більшовиків політику репресій проти української інтелігенції, звинувативши її в “українському буржуазному націоналізмі”, провів обширну чистку серед українських національних кадрів. Брав активну участь у ліквідації націоналістичного підпілля та особисто керував боротьбою проти частин Украінської Повстанської Армії. У грудні 1947 був викликаний до Москви. Після смерті Й, Сталіна очолював ряд міністерств, був першим заступником голови Ради Міністрів СРСР. В 1957 разом з В. Молотовим, Г. Маленковим, Д. Шепіловим та ін. створив опозиційну тодішньому партійному курсу групу, яка зробила спробу змістити з посади першого секретаря ЦК КПРС М. Хрущова. У червні 1957 на Пленумі ЦК всіх членів групи, зокрема і К., було усунено від керівних державних і партійних посад. У 1962 був виключений з КПРС, після чого реальної участі у політичному житті не брав. Помер у липні 1991 у Москві.

КАДЕТИ (Конституційно-Демократична Партія, з квітня 1906 - Партія Народної Свободи) -російська ліберальна партія. Установчий з'їзд партії відбувся в жовтні 1905 у Москві, Ядро партії складали члени “Союзу Визволення” та “Союзу Земців-Конституціоналістів”, нелегальних ліберальних організацій, що існували протягом 1903-1905. Остаточно партія конституювалася на другому з'їзді у січні 1906, що проходив у Петербурзі. Були внесені поправки до програми партії та обраний її Центральний Комітет. Друковані органи партії - газета “Речь” (1906-18) і журнал “Вестник Партии Народной Свободи” (1906-08; 1917). Головну роль у керівництві партії відігравали П.Мілюков, В.Маклаков, А.Шингарєв, П.Струве, Й.Гессен, В.Набоков, кн. Д.Шаховской, кн. Павло і Петро Долгорукови, І.Петрункевич та ін. У політичній частині програма К. виступала за перетворення Росії в конституційну і парламентарну монархію з кабінетом міністрів, відповідальним перед двопалатним парламентом, що вибирався на основі всезагального виборчого права. Програма партії включала вимоги свободи слова, совісті, зібрань, недоторканості особи та життя і т.п. У національному питанні К. визнавали право на розвиток національної культури неросійських народів, але були проти перебудови Росії на засадах автономії чи федерації (автономні права в межах імперії визнавалися лише за Польщею і Фінляндією). На поч, 1914 лідер К.П.Мілюков виступив на засіданнях Думи проти заборони святкування 100-річчя з дня народження Т.Шевченка. Третина програми партії (19 параграфів із 57) була присвячена соціальній політиці. Її аграрна частина передбачала наділення землею безземельних і малоземельних селян за рахунок державних, удільних, кабінетських та монастирських земель, а також часткового відчуження приватновласницьких угідь за умови компенсації їх власникам державою за справедливою, а не ринковою вартістю. У робітничому питанні програма вимагала поширення законодавства на всі види найманої праці, поступового введення 8-годинного робочого дня, права робітників на страйки і утворення організацій, обов'язкового державного страхування тощо. К. виступали прихильниками мирного, конституційного розвитку Росії, відмовляючись від радикальних методів боротьби з урядом. У 1906 партія налічувала 70-100тис. членів. У І Державній Думі К. здобули 179 із 478 депутатських місць і стали керівним центром Думи. Її головою було обрано кадета С.Муромцева, У II Державній Думі партія К. одержала 98 із 518 місць, зберігаючи роль “центру”. Головою Думи став Ф.Головін. Маючи 54 депутатські мандати у III Державній Думі, К. перебували в опозиції до уряду. В IV Державній Думі партія була представлена 58 депутатами (всього обрано 438), але значно активізувала свою парламентську діяльність і винесла на розгляд Думи ряд важливих законопроектів - про свободу совісті й преси, недоторканість особи, загальне виборче право та ін. З початком Першої світової війни 1914-18 К., які раніше, виступали проти можливої участі Росії у війні, заявили про своє об'єднання з урядом і про необхідність відкласти політич­ну боротьбу до переможного завершення війни. Лютнева революція 1917 змінила становище партії К., яка відіграла помітну роль у діяльності Тимчасового Уряду, сформованого 2(15).3.1917. До його першого складу від К. увійшли П.Мілюков, А.Шингарєв, М.Некрасов, О.Мануйлов. До нового уряду, сформованого 5(18).5.1917, входили члени партії А.Шингарєв, М.Некрасов, О.Мануйлов, Д.Шаховський. Представники К. (Ф.Кокошкін, С.Ольденбург, П.Юреньов, А.Карташов) були у складі нового каоліційного уряду, утвореного 24.7(6.8).1917. В 1917 в партії налі­чувалось бл. 50 тис. членів.

    В Україні ідеї К. поширювалися, в основному, в середовищі наукової інтелігенції. До партії належав ряд відомих українських діячів, серед яких І.Лучицький, Ю.Соколовський, Л. Яснопольський, В.Науменко, Б.Бутенко, Ф.Штейнгель, І.Шраг, Д.Григорович-Барський, П.Смирнов, М.Василенко та ін. У Києві К. видавали газету “Свобода і Право”. Намагаючись перебудувати Росію у демократичну республіку, більшість К. водночас виступали проти національно-політичних вимог Української Центральної Ради. У 1918 К.М.Василенко, А.Ржепецький, С.Гутник, Б.Бутенко, Ю.Соколовський, І.Кістяківський входили до складу Ради Міністрів Української Держави.

    Після захоплення влади більшовиками 28.11(11.12).1917 радянський уряд видав декрет, що проголошував К. “партією ворогів народу”. Керівники партії підлягали арешту і суду  революційного трибуналу. К. пішли у підпілля,  брали активну участь у “білому” русі. Частина членів партії емігрували за кордон. У травні 1921 в Парижі відбувся з'їзд членів ЦК партії, який закінчився розколом. На чолі “демократичної групи”, яка в 1924 оформилася в “республікансько-демократичне об'єднання”, став П.Мі-люков. Друга частина членів партії на чолі з Й.Гессеном і А.Камінкою групувалася навколо газети “Руль”. На поч. 1990-х рр. діяльність партії в Росії була відновлена. Лідером партії є М.Астаф'єв.

Т.Полещук (Львів).

КАДЛУБЕК (Kadlubek) ВІНЦЕНТІЙ (бл. 1150 -1223) - польский хроніст. У 1208-18 - краківсь­кий єпископ. Написав “Хроніку поляків”, у якій виклав історію Польщі до 1202. В хроніці звеличував роль католицької церкви, Виступав проти феодальної роздробленості, доводив необхідність єдності польського народу. Характеризуючи взаємини Польщі з Київською Руссю та Галицько-Волинським князівством, вдавався до домислів і перекручення фактів, щоб “історично обгрунтувати” східну політику польских феодалів.

Я.Ісаєвич (Львів).

КАЗИМИР І ВІДНОВИТЕЛЬ (Kazimierz I Odnowiciel; 25.7.1016 - 28.11.1058) - польський князь з 1034 (за ін.дан., 1038 або 1039) з династії П'ястів. Вступив на престол під час занепаду центральної влади і фактичного розпаду Польщі на ряд незалежних князівств. Бл. 1034 був вигнаний з країни великими феодалами. В кін. 1038 - на поч. 1039 за підтримкою німецького імператора Генріха III повернувся на престол. Прово­див політику об'єднання польських земель. У 1039 уклав воєнно-політичний союз з Київською державою, У 1047 за допомогою Ярослава Мудрого (К. І В, одружився 1038 з його сестрою Марією-Добронігою (п. 1087), а син князя Ізяслав з сестрою К. І В,Гертрудою) приєднав до Польщі Мазовію. У 1054 зайняв Сілезію, якою з 1038 володіла Чехія. За правління К. І В. у Польщі було відновлено християнство, за що він і дістав прізвище “Відновитель”. 

М. Ерстенюк (Львів). 

КАЗИМИР II СПРАВЕДЛИЙ (Kazimierz II Sprawiedliwy; 1138 - 5.5.1194) - польський князь (1177-94). Син Болеслава III Кривоустого. В 1177 .внаслідок боротьби з Мешко III Старим зайняв краківський престол. У 1180 на Ленчицькому з'їзді надав ряд привілеїв феодальній знаті. Будучи васалом німецького імператора Фрідріха І Барбароси, за його наказом у 1189 допомагав галицькому князю Володимиру Ярославичу і повсталим галичанам звільнити Галич від угорських військ короля Бели III (див. Галицьке повсатання 1189). Дочка К. II С. була одружена з Великим князем Київським Всеволодом Святославичем Черемним. 

М. Естенюк (Львів).

КАЗИМИР III ВЕЛИКИЙ [Kazimierz III Wielki; 30.4 (за ін.дан.,30.6.) 1310-5.11.1370]-король Польщі (1333-70; коронувався 25.4.1333). Син Владислава І Локетка, останній представник дин. П'ястів. Був одружений з дочкою Великого князя Литовського Гедиміна Анною (Альдоною). Проводив політику зміцнення королівської влади і централізації країни. В 1337-46 провів гро­шову реформу. У 1346-47 видав Вісліцько-Пйонтркувські статути (Статути К. Ill В.), що стали першими повними записами польського звичаєвого права, і в яких законодавчо закріплювалось існування станової монархії у Польщі. Протягом 40-х рр. 14 ст. К. Ill В. за підтримкою Польщі і Чехії вів загарбницьку політику проти Гапицько-Волинської держави. У 1340 К. Ill В., попередньо уклавши військовий союз (1339) з угорським королем Людовіком І Великим, розпочав агресію проти Галицько-Волинського князівства, але зазнав поразки. Після смерті у 1349 глави боярського уряду Д.Дедька захопив Галичину, а трохи раніше - Сяноцьку землю. В 1350 К. Ill В. уклав угоду зі своїм небіжем Людовіком І Великим про перехід після його смерті польських земель, Галичини, Холмської і Белзької земель під владу Угорщини. За К. Ill В. у 1351-52 тривала війна між Польщею і Литвою за Галицько-Волинську землю, а в 1352-66 Польська держава воювала проти волинського князя Любарта. У 1366 підписав договір з Великим князівством Литовським, за умовами якого до Польщі відійшла Західна Волинь з Холмом і Белзом. Розпочав процес польської і німецької колонізації українських земель. У 1370 за підтримкою К. Ill В. було відновлено православну Галицьку митрополію і висвячено на митрополита єпископа Антонія (1370-91 або 1392). Вів невдалу війну проти Тевтонського ордену, яка завершилась укладенням Калішського трактату 1343, за умовами якого Польща втрачала Східне Помор'я. В 1343 приєднав до Польщі Куявію. Заснував Краківський ун-т (1364). Після смерті К. ІІІ В. владу у його володіннях успадкував Людовік Угорський (див. Людовік І Великий). 

М. Ерстенюк (Львів) 

КАЗИМИР IV ЯГЕЛЛОНЧИК  (Kazimierz IV Jagielloczyk; 30.11.1427 - 7.6.1492) - Великий князь Литовський (з 1440) і король Польщі (з 1447). Н. у м. Кракові. Син Ягайла і української княжни Марії Гольшанської. В 1447 К. IV Я., намагаючись зміцнити королівську владу шляхом послаблення політичної ролі магнатів, видав загальноземський привілей, який значно розширював права шляхти, у т.ч. української (Нешавські статути 1454). Проводив політику остаточної ліквідації залишків автономії укра­їнських земель. У 1452 скасував Волинське, а в 1470 (фактично - 1471) - Київське князівство і перетворив їх на литовські провінції. За правління К. IV Я. зусиллями київського князя Семена Олельковича (див. Олельковичі) та митрополита Григорія II Болгариновича був здійснений остаточний поділ Київської митрополії (з осідком у Москві) на Київську (з осідком у Києві; охоплю­вала 10 українсько-білоруських єпархій та існувала до 1686) та Московську (з 1589 - патріархія). За К. IV Я. було укладено в 1468 збірник тогочасних законів - Судебник великого князя Казимира. В 1454-66 відвоював у Тевтонського ордену Східне Помор'я з Гданськом та поставив у васальну залежність Східну Прусію з її столицею Кенігсбергом (тепер Калінінград, Росія). К. IV Я,, проводячи активну зовнішню політику, домігся утвердження свого сина Владислава на чеському (1471) та угорському (1490) престолах. У 1481 К. IV Я. викрив спробу підготовки повстання проти його влади з боку українських князів М. Олельковича, І.Гольшанського та Ф.Більського. Війська К. IV Я. жорстоко придушили Мухи повстання 1490-92. 

М.Ерстенюк (Львів).

КАКУРІН    МИКОЛА    ЄВГЕНОВИЧ [3(16).9.1883 - 27.7.1936] - російський і український військовий діяч, полковник Армії УНР і УГА. Н. у м. Орлі (Росія). У 1904 закінчив Михайлівське артилерійське училище, а в 1910 - Академію Генштабу. У роки Першої світової війни 1914-18 - полковник російської армії. Добровільно перейшов на службу в Армію Української Народної Республіки. З березня 1918 К., очолюючи друге квартирмейстерство Українського Генерального Військового Штабу, займався організацією армії. У червні 1918 призначений помічником начальника Генерального Штабу Збройних Сил Української Держави. Служив в Українській Галицькій Армії, а з березня 1920 -Червоній Українській Галицькій Армії. З жовтня 1921 викладав у Воєнній академії ім. М.Фрунзе. Заарештований органами НКВС, помер у тюрмі. Автор ряду праць з воєнної історії - “Російсько-польська війна 1918-20” (1922), “Київська операція поляків 1920” (1928), “Громадянська війна на Україні” (1931) та ін.

КАЛЕДІН   ОЛЕКСІЙ   МАКСИМОВИЧ [12(24).10.1861 - 29.1(11.2). 1918] - російський військовий і державний діяч, генерал від кава­ерії, один з керівників білого руху в Росії у 1917-18. Н. у станиці Усть-Хоперській (тепер Волгоградської обл.). Походив з дворянського роду. В 1882 закінчив Михайлівське артилерійське училище, а в 1889 - Академію Генштабу. Під час Першої світової війни 1914-18 командував корпусом, з травня 1916 до травня 1917-восьмою дивізією   Південно-Західного   фронту. 17(30).6.1917 обраний отаманом Війська Донського та очолив донський військовий уряд, У 1917 К. після жовтневого перевороту в Петрограді проголосив незалежність Області Війська Донського, утворив союз козаків Дону, Кубані та Тереку і почав збирати військові сили для придушення більшовицького заколоту в столиці. Встановив зв'язки з Українською Центральною Радою. В листопаді-грудні 1917 вів переговори з генеральним секретарем військових справ С. Петлюрою про умови переходу через територію України загонів донських козаків, що поверталися з фронту на Дон. Після проголошення РНК Росії ультиматуму УЦР і з початком укра­їнськобільшовицької війни 1917-21, уряд К. наказав всім донським військовим підрозділам надавати “найрішучішу допомогу українському народу, його представникам в боротьбі з більшовизмом”. У грудні 1917 разом з ген. Л.Корніловим і М.Алексєєвим увійшов до складу “тріумвірату” - верховного органу сил на Півдні Росії, сформував Добровольчу Армію. У січні-лютому 1918 війська К., зазнавши ряд поразок від більшовицьких частин у р-ні Ростова і Новочеркаська, відступили в Сальські степи і на Кубань. 29.1(11.2).1918 К. склав свої повноваження і покінчив життя самогубством (застрелився).

КАЛИНОВСЬКИЙ МАРТИН (Каліновський Марцін; р. н. невід. - п. 2.6.1652) - польський державний діяч, полководець. У 1635-45 -чернігівський воєвода, з 1646 - польний гетьман, а з 1651 - великий коронний гетьман. Володів великими земельними маєтностями в Україні. Разом з М.Потоцьким очолював польські війська в Корсунській битві 1648, яка завершилася повною перемогою української армії під проводом гетьмана Б. Хмельницького. Обидва польські полководці потрапили у полон до кримських татар. У кін. 1650 К. був викуплений з полону і повернувся до Польщі. На поч. лютого 1651 польські коругви під командуванням К., порушивши Зборівський мирний договір 1649, напали на м. Красне (тепер с. Красне Вінницької обл.), де були розташовані козацькі загони, очолювані брацлавським полковником Д.Нечаєм. У нерівному бою козаки зазнали поразки, а Д.Нечай загинув. К. зробив спробу захопити Вінницю. Проте українські війська під проводом І.Богуна відбили всі атаки ворога і, завдавши раптових контрударів, примусили загони К. відступити. У Берестейській битві 1651 К. командував лівим крилом польської армії. У травні 1652 20-тисячна польська армія, очолювана К., була вщент розбита українськими військами у Батозькій битві 1652. У цій битві загинув і К. М. 

Ерстенюк (Львів).

КАЛКА (тепер Кальчик) - притока р. Кальміуса на тер. Донецької обл. У 1223 на К. відбулася перша битва руських і половецьких військ з монголо-татарськими ордами Чінгіс-хана, очолюваними Джабе і Субедеєм. У 1222 монголо-татари через Пн.Кавказ вдерлися в Пн. Причорномор'я і завдали поразки половцям і аланам у битві на Дону. Половецький хан Котян відступив до Дніпра і звернувся по допомогу до галицького князя Мстислава Мстиславича Удатного. На нараді князів у Києві було вирішено виступити спільно з половцями проти монголо-татар. У квітні 1223 у похід проти ординців вирушили дружини галицького, київського, волинського, чернігівського, путивльського, смоленського князів та війська половецького хана. Переправившись через Дніпро біля порогів, об'єднані сили київських князів розбили монголо-татарський авангард. Підчас вироблення єдиного плану подальших дій серед князів виникли суперечності. Галицький князь Мстислав Удатний, волинський Данило Романович Галицький і половці переправилися через К., а ін. князі залишилися на західному березі ріки. 31.5.1223 (за ін.дан., 16.6.) на К. відбулася вирішальна битва. Монголо-татари атакували спочатку половців, а потім князівські дружини і розбили їх. Після цього монголо-татари оточили табір Великого князя Київського Мстислава Романовича і три дні штурмували його. Не змігши прорвати добре організовану оборону, татари запропонували укласти мир. Коли ж умови миру були прийняті, і князівські дружини залишили табір, ординці напали на них і всіх знищили. Проте зазнавши великих втрат, монголо-татарські війська не наважилися продовжити похід вглиб Київської держави і повернулися до Монголії.

КАЛНИШЕВСЬКИЙ ПЕТРО ІВАНОВИЧ (1690 - 31.10.1803) - останній кошовий отаман Запорізької Січі (1762, 1765-75), талановитий полководець і дипломат. Походив з козацько-старшинського роду Лубенського полку. Кошовим отаманом обирався 10 років підряд. Дбав про колонізацію земель Запоріжжя, поширення хліборобства і торгівлі, їздив до Петербурга, де відстоював військові та адміністративно-територіальні права Запоріжжя від зазіхань російського уряду. Після зруйнування в червні 1775 царськими військами Нової Січі К. був заарештований і за наказом Катерини II засланий до Соловецького монастиря (тепер Архангельська обл., Російська Федерація). Більше 25 років провів у жахливих умовах одиночної камери. 2.4.1801 указом Олександра І був звільнений з монастирської тюрми, але за власним бажанням залишився у монастирі, де незабаром і помер. Похований на головному подвір'ї Соловецького монастиря перед Преображенським собором .

КАЛЬМІУСЬКИЙ ШЛЯХ (Кальміуська сакма; тат. сукмак - стежка) - одне з розгалужень Моравського шляху, яким користувалися загони кримських і ногайських татар для розбійницьких наскоків на Слобідську Україну і Московську державу в 16 - на поч. 18 ст. Починався у верхів'ях р. Молочних Вод, де відокремлювався від Муравського шляху. Далі йшов на північ вздовж правого берега р. Кальміусу і біля фортеці Тор (тепер м. Слов'янськ Донецької обл.), перетинав Сіверський Донець, потім проходив у північному напрямі через територію Острозького полку поблизу фортець Старобільськ, Сватове, Валуйки, Новий Оскіл, Старий Оскіл. Під Лівнами К. ш. знову з'єднувався з Муравським шляхом. М. Пасічник (Львів).

КАЛЬЧЕНКО НИКИФОР ТИМОФІЙОВИЧ [27.1(9.2). 1906] - державний і партійний діяч УРСР. Н, у с. Кошманівці (тепер Машівського р-ну Полтавської обл.). У 1921-24 навчався в Полтавській школі садівництва. В 1928 закінчив Полтавський сільськогосподарський ін-т. У 1932 став членом КПРС. Працював на різних господарських посадах у Харківській області. У 1938-41 - голова Одеського облвиконкому. У 1941-46 - у Радянській Армії, член Військової Ради І Українського фронту; військове звання -генерал-лейтенант. У 1946 К. призначено міністром технічних культур УРСР, 1947-50 - міністр радгоспів УРСР, 1950-52 - міністр сільського господарства УРСР. У 1952-54 - перший заступник голови Ради Міністрів УРСР, 1954-61 - голова Ради Міністрів УРСР, з лютого 1961 - заступ­ник голови Ради Міністрів УРСР і міністр заготівель УРСР, 1965-76 - перший заступник голови Ради Міністрів УРСР. Входив до складу ЦК КПРС (1956-66), член Політбюро ЦК КПУ (1966-76).

КАМЕРОН ЧАРЛЬЗ (1740-1812) - шотландський архітектор. Освіту здобув у Франції та Італії. З 1779 К. жив і працював у Росії та в Україні. За його проектом збудовано садибу гетьмана К. Розумовського в Батурині (1799-1803) - один з найкращих зразків класицизму в Україні.

КАМ'ЯНСЬКА СІЧ - Запорізька Січ, заснована козаками в 1709 на р. Кам'янці (побл. ни­нішнього с. Милового Бериславського р-ну Херсонської обл.). Після зруйнування у травні 1709 московськими військами під командуванням полковника П. Яковлєва Базавлуцькоі Січі запо­рожці з дозволу уряду султана Ахмета III заснували Січ на турецько-українському пограниччі. Однак, вже у 1711 московські війська і полки І. Скоропадського напали на К.С. і зруйнували її. У 1711 запорожці заснували Олешківську Січ.

КАНДИБА АНДРІЙ (Андроник; р. н. невід. - п. 1730) - український військовий і державний діяч. У 1698-1707 - сотник конотопський, 1708-09 -полковник корсунський. Підтримував політичні плани гетьмана І.Мазепи, спрямовані на звільнення України з-під залежності від Московського царства і створення повністю незалежної Української держави. У 1709-15 був заарештований і засланий до Сибіру (за ін. дан., до Москви). За гетьмана Д. Апостола повернувся в Україну і був призначений генеральним суддею.

КАНДИБА ОЛЕГ (псевд. О.Ольжич; 8,7.1907-10.6.1944) - відомий український поет, політичний діяч, археолог і публіцист. Син О.Олеся. Н. у Житомирі. В 1917-23 навчався в середній школі (Пуща Водиця) поблизу Києва. У 1923 емігрував разом з батьками до Чехо-Словаччини. В 1924-29 навчався в Кардовому ун-ті у Празі, на літературно-історичному ф-ті Українського Педагогічного Інституту, вивчав археологію в Українському Вільному Університеті. Восени 1930 захистив докторську дисертацію на тему “Ноолітична кераміка Галичини”. В 1930-31 - асистент кафедри археології УВУ. Працюючи в археологічному відділі Національного музею, здійснив наукові експедиції по західно­українських землях, Німеччині, США і Балканських країнах, брав участь у міжнародних археологічних конференціях. У 1938 читав лекції у Гарвардському ун-ті. Опублікував ряд праць з антропології та археології. В історичній науці -послідовник школи Л. Нідерле. З поч. 1930-х рр. К. заявив про себе як самобутній і оригінальний поет. Співпрацював у львівських періодичних виданнях: “Літературно-Науковий Вістник”, “Вістник”, “Обрії”, “Напередодні”; празьких “Студентський вістник”, “Пробоєм”. З молодих літ К. став учасником українського націоналістичного руху. В 1929 - член Організації Українських Націоналістів. Виконував ряд відповідальних завдань Проводу Українських Націоналістів, особисто Є.Коновальця. В 1937 очолив культурно-освітню референтуру Проводу Українських Націоналістів. В кін. 1930-х рр. редагував часопис “Самостійна думка”, перетворивши його на ор­ган ПУН. В 1938-39 К. брав активну участь у становлені державності Карпатської України та в збройній боротьбі проти угорських загарбни­ків. Протягом 1939-41 очолював Революційний Трибунал ОУН, член Проводу Українських Націоналістів. На поч. радянсько-німецької війни 1941 -45 переїхав до України. В 1941-42 К. живу Києві, налагоджував підпільну мережу ОУН (М) в Україні. В жовтні 1941 К. став одним з організаторів політично-громадського центру - Української Національної Ради у Києві. З початком гітлерівських репресій проти українських націоналістів К. переїздить до Львова. У травні 1942 Почаївська конференція ОУН (М) обрала К. за­ступником голови ПУН та головою Проводу на українських землях. У січні 1944 після арешту А.Мельника перебрав посаду Голови ПУН. 25.5.1944 заарештований гестапо у Львові. Був ув'язнений у концентраційному таборі Саксенгаузен. Загинув під час чергового допиту в ніч з 9 на 10.6.1944. К. - автор поетичних збірок “Рінь” (1935), “Вежі” (1940) та посмертно виданої “Підзамче” (1946), перевиданих у збірках “Поезії” (1956) та “Величність” (1969), ряду праць з архелогії, серед яких “Schipeniz-Kunst und Gerete eines neolitisches Dorfes” (1937).

К. Бондаренко (Львів).

КАНДИБИ - український старшинський рід у Правобережній Україні, а з поч. 60-х рр. 17 ст. -на Полтавщині. Найвідоміші представники: Федір К. (рр. н. і см. невід.) - український військовий діяч другої пол. 17 ст., у 1669-72 - корсунський полковник, згодом - конотопський сотник (з 1681) і ніжинський полковий обозний (1698-1700). Брав участь у Чигиринських походах 1677 і 1678 та Кримських походах 1687 і 1689. Андрій (Андроник) Федорович К. (р. н. невід. - п. 1730) - державний і військовий діяч Гетьманщини. У 1698-1707 очолював конотопську сотню. З 1708 - полковник корсунський. Підтримав виступ гетьмана І.Мазепи проти колоніальної політики московського уряду в Україні. Після поразки шведсько-українських військ у Полтавській битві 1709 був захоплений у полон і засланий. У 1715 повернувся до України. В 1729 призначений гетьманом Д. Апостолом генеральним суддею.

КАНУКОВ ДЖАМБУЛАТ (1875-1919) - український військовий діяч, полковник авіації Української Галицької Армії. За походженням татарин. З грудня 1918 воював разом з сином (син загинув в одному з боїв) у складі Летунського полку УГА. Командував Другою летунською сотнею, яка базувалася у Красному (поблизу Львова), а після загибелі командира полку полк. Б. Губера очолив авіаційну частину. Загинув у повітряному бою в р-ні Озерної на Тернопільщині.

КАНЦЕЛЯРСЬКИЙ КУРІНЬ - спеціальний навчальний заклад напіввійськового типу в Україні у 17-18 ст. Заснований при Генеральній Військовій Канцелярії, функціонував у гетьманських столицях - Батурині і Глухові. Точна дата його заснування невідома. Вперше згадується у “Щоденнику” генерального підскарбія Я. Марковича під 1748. К.к. був покликаний готувати службовців для державних, адміністративно-судових і фінансових органів Гетьманщини. Підпорядковувався генеральному писареві, а безпосереднє керівництво здійснював старший канцелярист. До куреня приймали переважно вихідців із знатних козацько-старшинських родів. Кандидати на навчання повинні були добре знати граматику, риторику, основи філософії, логіку. Часто до К.к. вступали і випускники Києво-Могилянської Академії. Тих, хто успішно склав вступні іспити, приводили до присяги і вносили до списку військових канцеляристів. Проживали канцеляристи в окремому будинку-курені і знаходилися на повному державному забезпеченні (за ін. дан., навчалися за власний кошт). Слухачі вивчали іноземні мови, юриспруденцію, камеральні (тобто фінансово-економічні) науки, військову справу. До навчальних планів входили також співи, музика (гра на скрипці, флейті, басах) і спорт. У неділю і релігійні свята канцеляристи куреня співали у місцевій церкві і мали славу найкращих співаків у столиці. Безвідповідальність чи якась інша провина слухача К.к. каралася “посиланням на гармату” (порушник повинен був просидіти три години на військовій гарматі), що вважалося великим безчестям. Навчання військових канцеляристів тісно поєднувалося із практикою. Їм доручали вести окремі справи (у т.ч. скарги на рішення щодо розподілу землі), а також призначали до складу різних комісій, що виїжджали для розгляду справ у полки і сотні. Прибулого військового канцеляриста зустрічали у сотні з корогвами і всіма військовими почестями. З великою повагою ставився до канцеляристів і сам гетьман. За освіченість і вишукані манери слухачів К.к. часто запрошували до гетьманського двору взяти участь у різних урочистостях. Після закінчення навчання у К.к. канцеляристи займали вищі державні посади, ставали відомими дипломатами, юристами і адміністраторами.

В.Кульчицький (Львів).

КАНЦЛЕР (від лат. - писар) - одна з вищих посадових осіб у країнах середньовічної Європи. Посада К. вперше була встановлена в 9 ст. у франкській імперії. К. очолював королівську канцелярію і архів, оформляв королівські акти, зберігав державну печатку, вів деякі судові справи та провадив зовнішню політику держави. У Гетьманщині в 17-18 ст. обов'язки К. виконував  генеральний писар, якого іноземці в ході дипломатичного листування або під час офіційних прийомів титулували К.

КАПКАН ЮРІЙ (н. 1875 - р. см. невід.) -український військовий діяч, полковник Армії УНР. Під час Першої світової війни 1914-18 -підполковник російської армії. У травні 1917 перейшов на службу до українських військових частин, а через деякий час призначений командиром Першого Українського козачого полку ім. гетьмана Б. Хмельницького (популярна назва - богданівці). У травні 1917 став делегатом Першого Всеукраїнського військового з'їзду (див. Всеукраїнські військові з'їзди 1917), на якому був обраний до складу Українського Генерального Військового Комітету. 5-6(18-19).7.1917 командував військовими підрозділами, що брали участь у ліквідації Полуботківців виступу 1917. У кін. жовтня 1917 К. очолив перший Український полк охорони революції, сформований з делегатів Третього Всеукраїнського військового з'їзду. Полк 29-31.10(10-13.11),1917 розбив військові загони штабу Київського військового округу, що підтримував повалений Тимчасовий Уряд, і придушив заколот більшовиків у місті. З кін. листопада 1917 К. командував І Сердюцькою дивізією, а в грудні 1917 - військами на українському фронті (див. Українсько-більшовицька війна 1917-21). У 1918-19- інспектор піхоти Армії Української Народної Республіки. Подальша доля невідома.

КАПНІСТ   ВАСИЛЬ   ВАСИЛЬОВИЧ [12(23).11.1758 (за ін. дан., 1757) - 28.10 (9.11). 1823] - визначний український письменник, громадсько-політичний діяч кін. 18 - поч. 19 ст. Н. у Обухівці на Полтавщині (тепер с. Велика Обухівка Миргородського р-ну Полтавської обл.). Деякий час перебував на військовій службі. В 1782-83 - контролер головного поштового управління у Петербурзі, В 1783 повернувся в Україну. Певний час був директором училищ Полтавської губернії. Користувався великим авторитетом серед українського дворянства. Займав виборні посади предводителя дворян­ства Миргородського повіту (1782; ще до переїзду в Петербург), Київської губернії (1785-87), генерального судді Полтавської губернії (з 1802) та полтавського предводителя дворянства (з 1820), перебуваючи на яких завжди відстоював інтереси українського населення. Почав друкуватися в 1780. Писав оди, елегії, анакреонтичні вірші. В 1783 написав “Оду про рабство” (опубл. 1806), в якій виступив проти посилення колоніальної політики російського уряду в Україні, зокрема, остаточної ліквідації в 1783 козацьких полків і запровадження кріпосного права у Слобідській і Лівобережній Україні. В 1787 К. разом з групою аристократів-автономістів підготував проект відновлення козацьких формувань в Ук­раїні (“Положение, на каком может быть набрано й содержано войско охочих козаков”), який, незважаючи на підтримку П. Рум'янцева-Задунайського і Г.Потьомкіна, був відкинутий царським урядом. У квітні 1791 К. разом з своїм братом Петром за дорученням українських патріотичних кіл перебував у Берліні. Вів переговори з представниками пруських урядових кіл, у т.ч. з міністром закордонних справ (канцлером) Прусії Е.-Ф.Герцбергом про можливість надання допомоги українському національно-визвольному рухові у випадку відкритого збройного виступу проти російського самодержавства. В 1798 опублікував поему “Ябеда”, в якій у гострій формі критикував російську колоніальну політику на українських землях. Переклав “Слово о полку Ігоревім” на російську мову і зробив цікавий коментар, в якому підкреслено українське походження і українські особливості цього твору.

КАПНІСТИ - український шляхетський рід у 18-20 ст., графи. Походили з роду італійського (венеціанського) купця (грека за національніс­тю) Василя Петровича К. (р. н. невід, -п. 19,8.1757), який на поч. 18 ст. оселився в Україні. У 1726 займав посаду сотника Ізюмського полку. У 1736-38 був учасником спільних походів російсько-української армії у Крим. У 1737-50 очолював Миргородський полк. Відзначився в боях проти турків і татар. Будував фортифікаційні споруди і проводив картографічні роботи у Південній Україні. В 1750 звинувачений у підготовці змови з метою захоплення гетьманської влади і наступним проголошенням Гетьманщини незалежною державою. Згодом - командував слобідськими полками. Загинув у битві під Грос-Єгередорфом в ході Семилітньої війни 1756-63. Його син Микола Васильович К. (рр. н. і см. невід.) - катеринославський губернський маршалові 795); Петро Васильович К. (р. н. невід. -п. 1826) - гвардійський офіцер російської армії; Василь Васильович К. (1758-1823) - визначний український письменник і громадсько-політичний діяч (див. В. Капніст).

КАПТУРОВІ СУДИ - надзвичайні суди в шляхетській Польщі і Литві, а також у Правобережній Україні в 16-18 ст. Назва походить від польського слова каптур (капюшон), що його косили монахи під час жалібних обрядів. Діяли під час безкоролів'я у період з 1572 до 1768. К.с. розглядали переважно кримінальні і деякі цивільні справи шляхти і духовенства у зв'язку з припиненням діяльності звичайних судів, а також справи про участь українських селян у гайдамацькому русі проти національно-релігійного та соціального гніту. Судді К.с. обиралися сеймами конфедерацій (магнатсько-шляхетських військово-політичних союзів), які оголошували себе верховним органом влади, Деякі підготовчі дії у справах, підсудних цим судам, проводили ста­нові земські суди, створені за Литовськими статутами. 

В. Кульчицький (Львів).

КАПУСТА ЛАВРІН (рр. н. і см. невід.) - український військово-політичний діяч часів Хмельниччини, гадяцький полковник (1648-49), суботівський отаман, дипломат. У 40-х рр. 17 ст. перебував на Запоріжжі. У квітні 1648 брав участь у повстанні реєстрових козаків у Кам'яному Затоні, разом з якими приєднався до української армії під проводом гетьмана Б. Хмельницького. З 1648 - полковник гадяцький. Учасник Жовтоводської битви 1648, Корсунської битви 1648, Пилявецької битви 1648. У листопаді 1648 за наказом Б.Хмельницького здійснив похід на Городок і Перемишль. У лютому 1649 призначений Б.Хмельницьким суботівським отаманом. Очолював українську розвідку під час національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-57. Брав участь у розслідуванні справ про шпигунство на користь Польщі дружини Б. Хмельницького М. Чаплинської (страчена за наказом Б.Хмельницького), про підготовку змови проти гетьмана полковником М. Федоровичем і організацію польським шпигуном Я. Смяровським замаху на Б. Хмельницького та ін. Виконував деякі дипломатичні доручення, зокрема в 1653 двічі їздив з листом від гетьмана до Москви, де брав участь у Земському соборі (25.5.1653), мав зустріч з царем Олексієм Михайловичем (4.10.1653). У квітні 1655 і в березні 1657 очолював українське посольство до Туреччини. Дальша його доля невідома.

КАПУСТЯНСЬКИЙ МИКОЛА (1.2.1879 -19.2.1969)-український військовий і політичний діяч, генерал-хорунжий Армії УНР. Н. у Чумаках Катеринославської губернії. Брав участь в російсько-японській війні 1904-05. У 1912 закінчив Академію Генштабу в Петербурзі. Під час Пер­шої світової війни був полковником Генерального штабу російської армії та начальником штабу дивізії. Влітку 1917 К. став одним з ініціаторів формування українських військових частин у російській армії. В серпні 1917 К. призначений начальником штабу першої дивізії Першого Українського Корпусу під командуванням П. Скоропадського. У січні 1918 - начальник штабу Північно-Західного фронту, де йшли запеклі бої в більшовиками. За Дерикторії УНР виконував обов'язки Головнокомандуючого з військових операцій, а згодом генерал-квартирмейстра штабу Армії УНР. У серпні 1919 під час спільного походу Армії Української Народної Республіки та Української Галицької Армії на Київ і Одесу очолював оперативні відділи об'єднаних армій. Після завершення визвольних змагань 1917-1921 К. був інтернований у польському таборі Ланцуг. Згодом жив у Польщі, з 1923 - у Парижі. Брав активну участь у житті української громади у Франції, де в 1932 організував громадсько-культурну організацію - Український Народний (пізніше - Національний) Союз, в 1932-38 -голова УНС. К. був одним з засновників і провідних членів Організації Українських Націоналістів. У січні-лютому 1929 став учасником Першого Конгресу Українських Націоналістів, на якому обраний заступником голови Президії Конгресу. Увійшов до складу Проводу Українських Націоналістів, а згодом призначений військовим референтом ПУНу (з 1933 - співкерівник референтури разом з ген. В. Курмановичем). У 1930-х рр. керував перевишколом колишніх старшин Армії УНР і УГА у станиці ОУН неподалік Данціга (тепер м, Гданськ, Польща), з 1930 видавав у франції журнал “Військові Знання”. В серпні 1939 учасник II Великого збору ОУН у Римі. З лютого 1940 після розколу в організації належав до ОУН (М). Протягом Другої світової війни виконував обов'язки заступника голови Української Національної Ради в Києві. В післявоєнний час жив у Німеччині. В липні 1948 був призначений міністром військових справ Уряду УНР в еміграції. Помер і похований у Мюнхені (Німеччина). Автор книги “Похід Українських армій на Київ-Одесу в 1919” (1921-22, 1946), числених статей на воєнну тематику.

КАПУЦИНИ - католицький чернечий чин, відгалуження ордену францисканців. Заснований в 1525 францисканцем Маттео да Башіо. В 1619 Папа Павло V затвердив К. як незалежний чин. Назва чину походить від гостроверхого капюшону, пришитого до ряси з грубого полотна, яку носять К., підперезавшися шнурком. У 16-17 ст. К. діяли у франції, Німеччині, Швейцарії, Італії та ін. країнах Європи. У 18 ст. поширили свій вплив і на Україну, головним чином - Волинь. К. вели активну місіонерську діяльність у країнах Азії і Африки. В 1538 у франції був створений жіночий чин капуцинок. У 80-х рр. 2D ст. чин нараховував бл. 17 тис. членів. На поч. 1990-х рр. чин відновив діяльність в Україні.

КАПУЩАК ІВАН (13.11,1807 - 17.10.1868) -український громадський діяч у Галичині. Н. у Ляхівцях на Станіславівщині (тепер с. Підгір'я Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл.). Вчився у гімназії в Станіславові, знав німецьку мову. До 1830 служив у австрійській армії. Після повернення з війська став сільським дяком. У червні 1848 вибраний депутатом австрійського парламенту від Солотвинського виборчого округу. 17.8.1848 К. при обговоренні проекту програми з аграрного питання виголосив у рейхстазі промову, що була спрямована на захист  поневолених галицьких селян та містила вимогу скасування феодальних повинностей селян без викупу поміщикам. Виступ К. прокоментувала більшість західно-європейських газет того часу. Вимогу, поставлену галицьким представником, підтримали всі селянські депутати віденського парламенту. В 1850-х рр. К. розгорнув значну громадсько-освітянську роботу. В 1853 організував народну школу у своєму селі, став Ті першим вчителем. У 1854-64 - громадський писар. І.Франко в 1897 переклав промову К. і надрукував її у своїй праці “Панщина та її скасування 1848 р. в Галичині” (1898).

КАРАДЖИЧ    ВУК    СТЕФАНОВИЧ [26.10(6.11.)1787- 26.1.1864] - визначний сербський філолог, історик, етнограф і фольклорист, член-кор. Австрійської (з 1848), Пруської (з 1850) та Російської АН (з 1851). Діяч сербського національного відродження. Реформатор сербської літературної мови. Н. у м. Тржич (Сербія). Брав участь в Першому сербському повстанні 1803-13. На основі народної мови здійснив реформу сербської мови, склав її граматику і словник. У 1818-19 побував в Україні, зокрема у Києві, Львові, Чернівцях. Його праці й патріотична діяльність були широко відомі діячам українського відродження і служили їм взірцем для наслідування. Реформаторство К. щодо введення для сербської мови фонетичного правопису взяли за зразок діячі “Руської Трійці” під час видання альманаху “Русалка Дністрова”. І.Вагилевич на основі К. словника укладав свій “Ідиотикон” - українсько-німецько-латинський словник М.Шашкевич, Я.Головацький, А.Метлинський та ін. за його зібранням переклали на українську мову чимало сербських народних пісень. За мотивами зібраних ним народних пісень Т. Шевченко написав вірш “Подражаніє сербському”. К. було обрано академіком Австрійської, Пруської та Російської АН, почесним членом Одеського товариства історії та античності (1842), а також Харківської університетської ради (1846). Автор праць: “Граматика сербської мови за говорами простого люду” (1814), “Сербський словник з німецькими і латинськими тлумаченнями” (1818), упорядник зібрань: “Сербські народні казки” (1821), “Сербські народні пісні” (4 кн., 1823-1833), “Сербські народні приказки” (1836) та ін. 

Ф. Стеблій (Львів).