Перформанс Павла Ковача-старшого (Ужгород), що відбувся в 1990-ті в Дрогобичі.
«Перформанс називався «Повішання картини» і відбувався в бомбосховищі в Дрогобичі. В студентські роки ми захоплювалися темою романтичного вірша про художника, який жив гординею, і була звізда, і він хотів, щоб висіла вона без гвоздя. Тобто мова йде про картину, яка висить сама собою. Нас ця тема захоплювала. Сьогодні я розумію, наскільки наше суспільство стало раціональнішим, і зокрема молоді люди. Але є речі, які ніколи не міняються. Ми можемо коментувати щось, і від самго коментаря змінюватися. В перформансі «Повішання картини» важливим був сам факт вішання картини – акцент саме на вішанні.
Як нам кажуть — ранком сонце встало, в обід піднялось, ввечері сіло. Але ми знаємо, що сонце не встає і не сідає. Наша традиція — бачити світ через фольклор, міфи. Знати і бачити – це є різниця. Сакральний простір існує, робиться художником, але на публіці його дуже важко показати, публіка може це не сприймати, бо вона втратила ключі і не знає як це бачити. Я б міг так пояснити: збереглися і полотно, і фарби, і підрамник, але і сьогодні і раніше мене цікавлять не матеріали – ними я можу лиже маніпулювати. Простір, який твориться фарбами, є не співідношений з простором, в якому знаходжуся я, чи в якому існують предмети. І в цьому є сакральність простору. Він якимось чином сам стається, сам формує своє існування, я можу лише змішати фарби і вказати, що в фарбах, які я накладаю одна на одну, співпадають час і простір, і в цей час дії щось відбувається. Це для мене важливо. Я вказую, що таїна існує всередині самого живопису. Він сам є таїна. Я граюся в романтику серйозно, тому що я вважаю, що художник – це не автор, а провідник. На цій істині тримається живопис тисячоліттями.
Простір є тіло часу, а час є розум простору – це та формула, яку можна приміняти до тої практики, якою я займаюся».
Павло Ковач