Роман «Мондеґрін. Пісні про смерть і любов», автор: Володимир Рафєєнко, видавництво: «Meridian Czernowitz» (м. Чернівці), рік видання: 2019.

Роман «Мондеґрін. Пісні про смерть і любов» Володимира Рафєєнка

Володимир Рафєєнко ‑ один з найяскравіших поетів та прозаїків свого покоління, лауреат низки впливових літературних відзнак і нагород за романи, які до 2014 року були написані російською мовою та видані переважно в Росії (зокрема він двічі лауреат «Російської премії» та лауреат премії «НОС»). Після окупації Росією окремих районів Луганської і Донецької областей Рафєєнко, уродженець та мешканець Донецька, зробив особистий і творчий вибір ‑ став вимушеним переселенцем і 2014-го переїхав із сім'єю до Києва, а згодом оселився на Київщині. Саме тоді у побуті та в публічній комунікації Рафєєнко перейшов на суто українську мову.

У 2018 році його роман «Довгі часи» (у перекладі українською; в оригіналі ‑ «Долгота дней») потрапив до короткого списку Національної премії України імені Тараса Шевченка; крім того, автор отримав за цей роман (у перекладі чеською) Visegrad Eastern Partnership Literary Award (Вишеградську літературну премію Східного партнерства).

У 2019 році Рафєєнко видав свій перший роман українською «Мондеґрін. Пісні про смерть і любов», який став одним із найпомітніших явищ українського літпроцесу. Уже з попередньою книгою, романом «Довгі часи», який вийшов одночасно російською мовою та в українському перекладі, Рафєєнко, фактично, цілком відмежувався від російського літпроцесу, але «Мондеґрін. Пісні про смерть і любов» є не просто фактом української літератури, а й текстом-епістемою, текстом-метафорою, важливішим і глибшим, ніж може здатися на перший погляд. Це досконало синтонічний, багатоголосий, емоційно тонкий, стилістично різноманітний постмодерністський метароман, у якому захоплююча і цілеспрямовано химерна інтелектуальна гра сусідує з питаннями на міру життя і смерті: про природу мови, творчості та письма, про зміни свідомості всередині мови, про роботу пам'яті та структуру уяви, про владу і закоріненість, явлені через властивості слова. При цьому особливого значення набуває саме поняття «мондеґрін» як переосмислення погано сприйнятого на слух, недочутого ‑ в усій складній гамі відтінків об'єктності та суб'єктності, коли «недочуте» стає «невидимим», а в соціокультурному ключі ‑ «чужим», навіть подекуди ворожим. Парадоксально, але «мондеґрін» означає водночас зусилля вслухатися і зрозуміти ‑ і неможливість зрозуміти, бо виникає смислове спотворення.

У романі «Мондеґрін. Пісні про смерть і любов» Рафєєнко проговорює надзвичайно важливі сенси, намагається працювати з багатьма різними історичними травмами ‑ насамперед травмами українців Донбасу, які з колосальними втратами людських життів і душ пережили розкуркулення, Голодомор, війни, кривавий радянський терор, відтак саме у цьому регіоні сформувалися специфічні «машини виживання», а як наслідок ‑ особлива етика, що допускала у тому числі й «неможливе», немислиме, позамовне, безмовне.

Описуючи реалії життя вимушеного переселенця та його київського оточення, оголюючи механізми людської пам'яті та уяви, Рафєєнко вибудовує складну систему резонансів, співзвучностей і смислових «рим» українського історичного і соціокультурного процесу 2014-2018 рр., ламаючи при цьому безліч стереотипів та лжеочевидностей і творячи своєрідний конспект вростання свідомості російськомовного «емігранта» з Донецька в українську мову, відтак читач отримує хроніку роботи душі всередині мови, стає свідком та учасником осмислення сутнісних змін та перетворень. У такий спосіб стрункий, психологічно вмотивований і, сказати б, світоглядно-ціннісний, буттєвий «внутрішній» сюжет роману виявляється вписаним у всі найважливіші процеси, що відбуваються нині в тілі української культури, яка, декомунізуючись, дерадянізуючись, дерусифікуючись, позбуваючись тотальної дегуманізації тощо, звільняється також і від усіх можливих «мондеґрінів» - викривлень сенсів і значень, спотворення відлунь, засмічення архетипів, набуває здатності чути і бути почутою ‑ і стає простором, де кожен громадянин може чути і бути почутим, де всяка людина включена у віднайдення мови, у відшукування причетності.

Властивість прози Рафєєнка у тому, що вона продовжує жити у свідомості читачів, і зненацька внутрішні події та відкриття романного світу «Мондеґріна» стають (чи вже стали?) надбанням епохи; так чи інакше, будучи прочитаним, його текст і далі тривожить та спонукає до вслухання у дійсність, як це щоразу є з прозою Пруста, Маркеса, Кутзее.

У даному разі велику роль відіграє особистий досвід вимушеного переселенця Рафєєнка. Сама структура «говоріння» в романі «Мондеґрін...» улягає опису класичних моделей травми з усією «невимовністю» та «недочутістю» істинного, безсумнівного досвіду. В цілковитій достовірності справді живого, даного мовою і крізь мову становлення одного, «київського», за-власним-вибором-україномовного Габи через «утікання» з Габи-іншого (російськомовного, «донецького», у якого «забрали все життя, і навіть тіло») криється одна з таємниць цього, зрештою, надзвичайно художнього, красиво написаного тексту. При цьому роман організований так, що кожен читач може взяти з нього саме те, що йому потрібно, за умови, що навчиться вслухатися, сприймати у висловленому питоме, сказане саме для нього.

У якомусь сенсі Габа є трохи кініко-трикстером, що змінює світ, мимохіть і мимоволі його покращуючи. Саме у такий спосіб ‑ і Рафєєнко переконливо це показує ‑ можна, пізнаючи, сприйняти реальність у її щохвилинності значно проникливіше і глибше, ніж коли взаємодія людини зі світом є більш прямолінійною.

Опинившись у Києві, Габа опановує українську мову як мову самоопису, як епістему реальності ‑ тобто як «стан душі» й мову цієї реальності (тому що реальність залежить від мови). У такий спосіб Габа вчиться зауважувати і розрізняти нашарування численних «мондеґрінів» «кінця історії» окупованого Донецька; поступово через мову він приходить до пізнання свободи (звідси ‑ принципова відкритість сюжету роману «Мондеґрін. Пісні про смерть і любов»), до усвідомлення нескінченності літератури, у тому числі як гри ‑ але і як опанованого, освоєного досвіду сприйняття, осмислення і «турботи про себе». Ця логіка вибудовується всередині романного письма ‑ через трансформації «автора», у тому числі через віднайдення ним для себе нібито нових, але ж водночас і споконвічних, родових, архетипальних пам'яті й мови. У цьому просторі Габа стає героєм, причому не романним, а рівною мірою міфологічним, казковим ‑ та реальним, точніше ‑ «реальним», в освоєній ним реальності, де істинне дивним чином корелює із бабусиною казкою, що звучить ‑ завжди звучить і звучатиме ‑ тільки по-українськи.

Отже, у романі «Мондеґрін. Пісні про смерть і любов» Рафєєнко створює особливу «київську» мову самоопису, яка сама по собі виявляється стійкою фігурою «уявлення про себе» і навіть «турботи про себе», а також способом онтологічного закорінення у живій, модерній реальності. При тому потенційно ця мова самоопису означає принципову готовність до змін ‑ на відміну від стереотипного уявлення про «донецьких», які сприймаються як консервативні, «незмінні» та навіть радикальні у цій своїй «незмінності». Із Донецька можна тільки втекти. До слова, у романі «Довгі часи» із міста К. (себто того ж таки Донецька) можна виїхати тільки після того, як вмреш. Для живих і невтеклих у місті К. ніколи ніщо не змінюється: історичні травми не долаються, давні та свіжі рани не гояться, люди не набувають здатності чи бодай уміння любити.

«Мондеґрін. Пісні про смерть і любов» ‑ безумовно, роман про мову. Мова стає інструментом і «методом» виживання та здобування досвіду, простором себетворення. А ще це один із найбільш «київських» і дуже «український» текст. Рафєєнко робить якісну і глибоку спробу по-справжньому осмислити дещо граничне і навіть позамежове, глибинний людський досвід, для якого раніше мови не існувало в принципі (чи принаймні в українській літературі). «Мондеґрін...» означує способи «проговорювання себе» для «безмовних» і «невидимих», якими є внутрішні переселенці з окупованих та анексованих Росією територій. Вони, ці переселенці, ‑ особливі жертви російської агресії. При цьому, стверджує Рафєєнко, російськомовні люди в Україні ‑ це також жертви російської агресії, бо російська мова стала для них не тільки мовою матері, а й мовою загарбника, окупанта.

У цьому сенсі цей роман ‑ одна із найважливіших на сьогодні книг про видиму і невидиму нам війну і про невидиму, але принципово важливу внутрішню перемогу людини над обставинами. Цей роман становить собою принциповий, а може, й один з ключових прецедентів формування культурного простору України як європейської держави. Він гідний бути висунутим на Національну премію імені Тараса Шевченка.

З подання ГО «Український осередок Міжнародного ПЕН-клубу»