«Наша Парафія»

Ганна Куземська

У часописі «Пам’ять століть» № 6 за 2004 рік було надруковано «есе в діалогах» шанованого в певних колах веделезнавця Євгена Махновця з поважним журналістом-письменником Миколою Шудрею, у якому співрозмовники звинуватили геніального композитора, православного подвижника Артема Веделя в масонстві. З часу виходу у світ ця публікація (з якою, на жаль, ми ознайомилися лише нещодавно) не мала жодної рецензії. На наш погляд, залишити її без відповіді було б занадто безвідповідально: публічне бо осоромлення праведної людини потребує публічного спростування.

Саме тому з’явився цей відкритий лист до автора есе п. Євгена Махновця, водночас адресований усім, хто любить Веделя та дошукується істини.

Я щиро схиляюся перед Вашою дослідницькою працею, дякую і завжди дякуватиму Вам за надання дорогоцінних матеріалів про А. Веделя, але не можу не висловити гіркого здивування й занепокоєння з приводу Вашої статті-есе «Допоки тече Дніпро» в часописі «Пам’ять століть».

Ви самі казали, що будь-який камінчик, котрий не вписується у зібрану Вами конструкцію, свідчить про її недовершеність і, можливо, хибність. Але у статті Ви відкидаєте цілі гори вагомих камінців, замовчуєте численні факти і свідчення, які не вписуються у збудовану Вами теорію масонства А. Веделя, а точніше — заперечують її. Не можу й не хочу повірити, що це зроблено Вами свідомо й зумисно, саме тому пишу цього листа, сподіваючись, що Ви приймете мої зауваги заради нашої спільної любові до істини. Отже, розпочну посильний для мене аналіз за ходом Вашої статті.

Розділ 1

Хронологія

1. «Московський» період життя А. Веделя (1788–1794 рр.). Ви зводите перший поверх теорії про «масонство» композитора єдино на підґрунті його масонського оточення (на жаль, з Вашого есе незрозуміло, чи й справді генерал П. Єропкін і високоосвічений архімандрит В. Антонський-Прокопович були масонами, чи тільки були, як Ви пишете, кимось «запідозрені», чи попросту обмовлені). Але в будь-якому разі оточення людини не дає підстави робити висновків щодо її переконань і віросповідання. Не сумніваюся, пане Євгене, що Ви не стали б свідком Єгови, якби Ваші начальники та вчителі були заражені цією єрессю. Лот не став блудником, живучи серед людей «шаленої розпусти»; Йосиф, Даниїл, троє отроків, св. Варвара посеред ідолопоклонників і в цілковитій залежності від них не похитнулися у вірі; юні Василій Великий та Іоан Золотоустий, навчаючись в язичницькій школі у найкращих філософів-риторів, не стали язичниками, а сотні українців, що жили й навчалися на Заході серед «латинян», не покатоличилися, а дехто й прославився боротьбою з католицизмом. Не вистачить місця, щоб перелічити людей, котрі за будь-якої влади у будь-якому товаристві не зраджували своєї віри й переконань. Отже, оточення не може бути аргументом у звинуваченні людини та підставою для бездоказових закидів на зразок: «Можна гадати, що ці погляди поділяв і Артем Ведель», — і вже зовсім фантазійного в уяві журналіста, Вашого співрозмовника: Ведель ходить зі своїм «учителем» на масонські зібрання… Ви пояснюєте втечу Веделя з Москви небезпекою переслідування владою за зв’язки з масонами, жодним словом не натякаючи, що ця втеча могла мати зовсім інші, серед них і протилежні причини.

2. Ідемо далі. За Вашою статтею, Ведель вертається в Київ уже просотаним масонськими ідеями, і тут, натрапивши на «провідника (як Ви це кажете) київського масонства» прот. Іоана Леванду, стає його духовним чадом і другом. А невдовзі — підлеглим іще одного масона: генерала А. Леванідова. Уважно придивімося тепер до цього вже закінченого «масона» Веделя, адже маємо тут докладне свідчення про його тогочасне життя протоієрея Петра Турчанинова. Поведінка Веделя, описана Турчаниновим, не лише відкидає будь-яку підозру в масонських переконаннях Веделя, але змальовує ідейного супротивника масонства: Ведель щодня ходить на Літургію, постує за всіма церковними настановами, регулярно причащається, читає вдома Святих Отців (смертоносну зброю проти масонської ідеології!) та Слово Боже, молиться до півночі…

Пане Євгене, якщо Ви колись ходили щодня на Літургію, читали учителів Церкви і Св. Письмо, сумлінно постували і причащалися, — пригадайте той стан: що Вам було потрібно, крім єдиного — аби НІЩО у світі не порушило того благодатного миру, духовного насичення й повноти життя у Христі? Згадайте, як у такому стані насправді стає «сміттям» (апостол висловився в оригіналі ще відвертіше: «нечистотами») усе чужорідне Церкві: усі каламутні людські мудрування перед «пізнанням Христа Ісуса» /Фил. 3:8/. То про які «масонські погляди» може бути мова, коли йдеться не про формальне православ’я (раз на тиждень, за традицією, відвідав Службу Божу, раз на день прочитав «Отче наш», раз на рік причастився), а про внутрішнє, глибинно-православне духовне життя за настановами Св. Отців! Ви знаєте, напевно, не гірше за мене, що ніяку людину не можна примусити так жити, якщо це не стане змістом її душі. І скажіть, чи багато людей за часів Веделя жили таким життям? Не тільки не жили, але й часто навіть не розуміли такої прихильності до церкви.

Маємо ще один важливий спогад Петра Турчанинова: «К Веделю часто хаживали его бывшие товарищи, учители Академии, которые нередко спорили с ним о Вере, но он всегда защищал истину православной нашей Церкви, был ревнителем православия». Одного лише цього свідоцтва достатньо, щоб зрозуміти, які саме «погляди поділяв Артем Ведель»! Це свідчення цілком узгоджується з усіма іншими: отут уже насправді все — камінчик до камінчика.

Ви можете сумніватися у відтвореному Турчаниновим перебігу подій, але які є підстави не вірити йому в описі внутрішнього світу того, кого він знав найкраще з усіх? Тим паче, свідчення Турчанинова підтверджують уже не камінчики, а дві непорушні скелі: листи і концерти композитора. Як Ви знаєте, теми для концертів можна було вибирати довільно зі святих пісень Псалтиря та церковних молитов. І от чомусь «масон» Ведель замість нейтральних славословних тем, котрі вільно міг обрати (із 35 концертів Д. Бортнянського лише три не суто славословні!), і з якими цілком могли б погодитися й масони, обирає дві догматичні теми, несумісні з масонським світоглядом, проти яких масони боролися і які заперечували: догмати ВТІЛЕННЯ і ВИКУПЛЕННЯ (концерти № 18 і 22 за нумерацією М. Гобдича і Т. Гусарчук: Артемій Ведель. Духовні твори. Б-ка хору «Київ», — 2007). Мало того! В обох концертах музично виокремлює ці теми у повільну частину, зупиняючи на них увагу та надаючи їм особливо вагомого значення. Для двох концертів, присвячених Пресвятій Богородиці, Ведель також обирає саме ті тексти молитов, які висвітлюють догмат Втілення (кондак Успінню та Богородичний догматик 1-го гласу; концерти № 1 і 15). Іще два концерти (№ 19 і 27) композитор пише на рядки так званого месіанського 44-го псалма, який символічно оповідає про Христа — єдиного Спасителя і вічного Царя, про Церкву Христову, Пресвяту Богородицю та кожну християнську душу, покликану бути нареченою Христовою. У 25-му концерті Ведель, порушуючи усталені традиції, дерзає ввести поміж рядками Псалтиря євангельську цитату (цілковита новація!) — і яку! Єдине місце в усіх чотирьох Євангеліях, де Ісуса Христа відверто названо Богом (апостольське сповідання Фоми: «Господь мій і Бог мій!» /Ін. 20:28/), тобто сповідання одної із засадничих істин православної Церкви: Боголюдства Ісуса Христа. Навіщо ж усе це Веделеві? Для прикриття своїх «масонських поглядів»? То чи недостатньо було б «для прикриття» не так послідовно й глибоко вражати масонство (та й будь-яке неправослав’я) в саме серце? Чи не занадто багато такого «прикриття», щоб можна було пересвідчитися, чиї саме погляди сповідує та захищає Артем Ведель. І це ще не все. Головний удар по масонах — це визнання особистого Бога (каменя спотикання масонської ідеології), Бога, до Якого треба звертатися як до Отця, Спасителя, Улюбленого, перед Яким не марно каятися, плакати, просити, запевняти тощо — саме це є темою практично КОЖНОГО концерту Веделя (за рідкісним винятком). Незмінність тематики концертів свідчить про те, що світогляд композитора не мінявся, демонструючи дивогідне синівське уповання та живу, гарячу любов до Господа. Скажу Вам і секрет: з усіх концертів Веделя лише один рядок залишився під знаком питання, тобто без посилання на біблійне джерело (точніше, під знаком питання було 5 рядків, але 4 з них ми віднайшли). Ось цей, здавалося б, такий знайомий рядок: «на Тя бо Єдиного возложих упованіє моє». Подібними фразами усіяно Псалтир, але саме такої нема. Щось подібне є у тропарі Панахиди, але знов-таки, трохи не таке. Цю молитву Ведель склав сам. І це знаменно: йому важливо було не просто «на Тя уповах», а саме «на Тя бо Єдиного возложих упованіє моє». І це яскраво антимасонська думка, тому що масон покладається «на себе єдиного» або на бога в собі, що, зрештою, те саме (докладніше про це в розділі «Ідеологія»).

Отже, очевидно, що Турчанинов не помилявся й не вибілював учителя, а щиро свідчив те, що бачив і що його самого вражало у Веделі. Також і В. Аскоченський зі слів старожилів-киян, котрі знали Веделя, та видатного ієромонаха Варлаама (Зубковського), колишнього Веделевого учня, не змовляючись із Турчаниновим, описав бездоганно православну поведінку композитора.

Але тут виникає питання: як у такого взірцевого православного християнина міг бути наставником, духовним отцем і другом провідник київського масонства? Чи отець Іоан Леванда (ім’я якого справді знаходимо у списках українських масонів) приховував від Веделя свої масонські переконання, чи не міг переконати його? А взагалі, у чому полягала його провідна масонська місія в Києві? Не в тому ж, що він умів, як Ви самі кажете, цитуючи В. Аскоченського, «осяяти морок душі світлом євангельського слова»? Не може ж бути такого, що секретні списки членів цієї надтаємної організації, символіка, гасла, ідеологія, наміри тощо нам відомі, а от діяльність провідника київських масонів протоієрея Іоана Леванди ніде, у жодних учинках і словах, не засвітилася! Його ім’я є у списках масонів, але весь Київ плаче від його глибоко православних проповідей, а царські особи й Синод відзначають його нагородами та ласками як видатного вчителя Церкви, і ніде ніхто не чув, щоб він навчав чогось іншого, окрім православ’я… Невже він був хитрішим за інших, езотеричні погляди яких вільно ширилися, розтліваючи стадо Христове? Ви краще за мене знаєте, що прот. І. Леванда не здатний був до лицемірства: це була людина, як свідчили і П. Турчанинов, і В. Аскоченський, надзвичайного, «дитячого» щиросердя, виняткової доброти, скромності та самозреченої любові (безумовно, саме ці риси й привернули до нього серце Веделя, бо найвищою мірою були притаманні самому композиторові). І проповіді золотоустого Леванди підкоряли серця киян не красномовністю, а полум’яною щирістю православного віросповідання. Як могла така людина бути масоном, не кажучи вже — провідником таємної антихристиянської організації?

Ви знаєте, що масони залучали до себе багатьох впливових людей, які часто-густо не мали жодного поняття про наміри організації, — так само, як залучає до себе кожна окультна секта: під виглядом благодійницької й суспільно-корисної праці та мирних суспільних реформ (яких жадали всі, у кого ще не остаточно вмерла душа і хто не міг дивитися на конання українського народу у кріпацтві, неуцтві та цілковитому безправ’ї), — й далеко не одразу ж відкриваючи свою антицерковну ідеологію. То чи не варто було хоч натякнути про це у Вашому есе?

Але навіть якби Леванда й ходив на масонські зібрання (задля чого б він туди ходив, маючи віру, Церкву, пошану киян і царів: щоб усе це втратити?), припустимо, ходив і увібрав у себе єретичні погляди, приховуючи їх від усіх, окрім найближчих друзів, — навіть і в такому разі ми не маємо права стверджувати, що Ведель погоджувався з хибними думками свого духовного отця, а не суперечив їм. І навіть повинні стверджувати, що суперечив, тому що, по-перше, незважаючи на дружбу із самим «провідником масонів», так і не записався у їхні списки, а по-друге, жив у цей період як ворог масонів: затятий ортодокс. Тож у будь-якому разі Ведель лишається безневинним: чи то як отроки в печі вавилонській, не зазнавши у вогні ніякої шкоди, чи як той, хто мав другом і наставником номінального члена засекреченої й обом невідомої організації. З усього сказаного раніше вірогіднішим здається останній варіант.

Хочеться ще процитувати яскраві спогади прот. П. Турчанинова, які виразно свідчать про спосіб мислення двох «друзів-масонів»: «В 1795 году скончался митрополит Самуил. Мы были в Софийском соборе при погребении, а перед сим о. протоиерей Леванда показывал нам под церковью место, где его назначено было похоронить. Тут мы, по милости Леванды, приложились (тут і далі виділення в цитатах — Г.К.) к митрополиту Рафаилу, который давно был погребен и был нетленен. Ведель, по благочестию, молился со слезами и просил о. Леванду оторвать кусочек саккоса, который так был крепок, что он не мог сего сделать; о. Леванда приказал принести ножницы и отрезал нам по маленькому кусочку». Оце достойні премудрих масонів дії, бажання й почуття!

Зовсім незрозуміло, з чого Ви робите висновок, що генерал А. Леванідов теж був масоном. Чи не тому, що Леванда був генералові десятою водою на киселі (племінник Леванідова, як Ви кажете, одружився на дочці протоієрея), або що генерал шанував Леванду не менше, ніж пів-Києва? Чи й не тому, що «знався з багатьма впливовими особами того часу», серед яких були й масони (а Ви можете назвати генералів, які не зналися з «впливовими особами» того часу, серед яких були масони)? У списках масонів Леванідова нема, погляди в нього, судячи зі спогадів, цілком православні, поведінка благочестива — за що ж і на нього кидати цю тінь? Ви не згадуєте, що Ведель зустрівся з Леванідовим у монастирі, де генерал «по набожности» часто бував, у покоях хворого ієромонаха Євстафія (а не на світському чи масонському зібранні). Не згадуєте, з якою повагою Леванідов ставився до релігійних почуттів Веделя, як, навшпиньках підійшовши до дверей кімнати композитора, підгледів його коліносхильну молитву… Якби Ви згадали про це, то, напевне, мусили б засвідчити, що не Леванідов на Веделя, а скоріше Ведель на Леванідова мав вплив, як завжди має той, хто твердо й свідомо стоїть у вірі, незважаючи на те, підлеглий він чи начальник.

3. «Харківський» і «другий київський» період (1796–1799 рр.). Нас цікавить опис у Вашій статті останнього року перебування Веделя в Харкові. Ви яскраво змальовуєте композитора заробітчанином, який, як усі, «змагається за шматок хліба» і має одну лише турботу про свою вигоду (словом — суто про тілесне). Дивно, як Ви ще використовуєте свідчення П. Турчанинова про роздачу Веделем майна, цілком ігноруючи всі інші, як попередні, так і подальші його спогади, які пояснюють причину такого вчинку. Але розглянемо все докладно.

Зі свідчень прот. П. Турчанинова, ми бачимо, що Ведель анітрохи не змінився у Харкові: життєві труднощі лише посилили в ньому релігійні почуття (як це завжди буває в час випробувань). Ведель подав у відставку, за словом найближчого друга, «имея сам желание расстаться со светом, оставить службу и жить уединенно в Киеве», бо «по духу своему не любил ничего светского». Тобто життєві обставини лише стимулювали те, що вже визріло, що було виплекано десятиліттями свідомої духовної праці — усього попереднього життя (як можна це просто проігнорувати?!).

Звернімо увагу на ще одне дорогоцінне свідчення П. Турчанинова: про останню, прощальну розмову з ним Веделя, «в которой он, перед отьездом моим, прямо утверждал, что высшая степень мученичества есть юродство», «и что беседа та клонилась именно к его намерению». Тобто Ведель думав про це, зважував, обмірковував. «Расстаться со светом» означало для нього цілковито присвятити своє життя Богові. Жити ченцем у миру, як він жив увесь цей час, йому було вже замало, душа прагнула більшого. Саме тому він обмірковує різні форми служіння і найвідповіднішим цілковитому зубожінню у Христі та самоприниженню заради Христового приниження вважає юродство. Схиляючись перед цим подвигом, Ведель називає його найвищим ступенем мучеництва і нарешті, уповаючи на Божу допомогу, наважується піти саме цим шляхом, віддавши Богові усього себе, до кінця. І саме тому — роздає ВСЕ своє майно, пориваючи з усім, що прив’язувало його до світу, — навіть і з музикою (віддає ноти, «улюблену скрипку й камертон»).

«Мабуть, у цей час, — пишете Ви, — Артем переймається думками мандрівного філософа Григорія Сковороди». Якими саме, дозвольте спитати? У філософській системі цього мислителя переплітаються і християнські, і античні, і тогочасні європейські теософські вчення1; і містичні, і суто моралістичні міркування. Тож які саме «думки» Григорія Сковороди Ви мали на увазі? Чи не безсрібництво й нехтування земними цінностями? Бо одразу по цих словах Ви пишете про те, як Ведель роздав майно. Але передусім — це думка Євангельська, святоотцівська: зокрема святі ієрархи Дмитро (Туптало), Йоасаф (Горленко) та ще вісім майже сучасних Веделеві українських святих, випускників Києво-Могилянської академії, добровільно жили у злиднях. Твори наших видатних богословів — святителів Петра (Могили), Дмитра (Туптала), Іоана (Максимовича) та інших — яскраво свідчать про те, якою близькою була їм духовна аскеза, стримання, зневага земних радощів, цілковита покора всеблагій волі Божій, спрямування всіх сил душі й розуму до богопізнання, до небесних скарбів і вишнього Сіону — Царства Божого. На цих творах виховувалися спудеї Київської Академії — звичайно ж, Сковорода й Ведель також. І в цій православній царині, безумовно, думки Веделя цілком співзвучні думкам Григорія Сковороди. Утім ніяк не можна погодитися, що композитор поділяв античні чи теософські міркування мандрівного філософа, та й узагалі немає ніяких підстав вважати, що Ведель шукав істини десь поза наукою Церкви. Читаючи твори великих українських святителів, неможливо не помітити, як достеменно віддзеркалена у Веделевих учинках, листах і творчості їхня наука, практичні поради, досвід православної (саме православної!) аскетики та цілісне православне світосприйняття.

Але які дива нам пропонують у «Пам’яті століть»: «Виникла особиста драма (Веделя)… відчуження від земного життя, масонська, надзвичайно заплутана ідеологія упереміш зі сковородинством», — каже журналіст. І Ви погоджуєтеся: «Так» (замість обуритися чи хоч поцікавитися, у чому ж шановний колега спостеріг ту «надзвичайно заплутану ідеологію» та що розуміє під словом «сковородинство»). І додаєте: «А тут іще заважали знайти спільну мову навіть із друзями його масонські погляди». А серед друзів не було масонів? От Ведель молодець! Яких друзів собі обирає: жодного масона! І при тому «єдиную духу моему отраду» — не масонів чомусь і нікого з філософів, а щиро православного хлопчика (Петра Турчанинова), котрого виховував у строго ортодоксальних традиціях. Чому ж Ви як дослідник не звертаєте увагу на таку кричущу суперечність?!

Давайте роздивимося, що ж саме Веделеві «заважало знайти спільну мову із друзями». Турчанинов говорить, що Ведель, роздавши своє майно і «прибыв к отцу, начал юродствовать. Это было непонятно для многих светских людей; даже друзья его, учители Киевской Академии, и многие знакомые считали его помешавшимся, и с сожалением извещали меня о сем». Отже, не «масонські погляди», а несподіване для всіх «помешательство» людини, за якою ніхто ніколи не помічав неадекватної поведінки, «заважало знайти спільну мову навіть із друзями», точніше — друзів із ним, бо якраз він і не шукав контактів, а шукав усамітнення. Пропонуючи своє тлумачення цих подій, Ви не лише відкидаєте свідчення найближчої Веделеві людини, але перекреслюєте й чотири тогочасні листи Веделя, у яких немає й тіні «заплутаної масонської ідеології упереміш зі сковородинством», а є натомість проповідь того самого ненависного масонам православного віровчення — на підтвердження правдивості свідчень протоієрея Петра Турчанинова.

Щоправда, і з цих листів Ви обрали одну фразу, яка Вам здається масонською: «Бог не в рукотворних храмах живе». Ви побачили в цих словах зневагу Церкви. Утім мушу Вас розчарувати: ця фраза цілком православна. Окрім того, що це Новозавітня цитата, повторена двічі в Діяннях апостолів /Діян. 7:48, 17:24/, і що нерідко її нагадують мирянам священики, богослови та вчителі Церкви, у своєму листі Ведель використовує її зі зрозумілою, прозорою метою у цілком православному контексті. Бо не можна тлумачити ту чи іншу фразу, вирваною з контексту, — Ви також це знаєте. І чомусь Ви не звернули уваги на те, що в інших листах того самого періоду Ведель називає священиків «особами священными» та «учениками Христовыми» і посилається на авторитет Церкви: «Я, желая тебе и временного (сколько однакож позволяет Церковь, а не выше) и вечного добра…» І, знову ж таки, йдеться про піст (не про свавільне стримання, а саме про Церквою встановлений піст), про молитву (звичайно ж, церковну) і Христа-Спасителя (Якого Ведель тут-таки називає істинним Богом) — тобто про те, що несумісно з окультним світосприйняттям.

Розглянемо тепер і контекст того листа, у якому Ви побачили єресь. Ведель з великим болем описує страждання селян, звертає увагу свого друга на висоту їхнього християнського подвигу: послух, смирення, жертовну самовіддачу, безвідмовне служіння й побожність. І благає зглянутись на них, не залишитися байдужим, допомогти, бо вони як живі храми Божі (провідна думка Православної Церкви) потребують більшої уваги, піклування, милосердя й милостині, аніж храми рукотворні. От про що йдеться. Про те, що християни часто, прикрашаючи храми рукотворні, забувають про храми нерукотворні — нужденних своїх братів у Христі. Саме від цієї небезпеки спотвореної віри — фанатичного засліплення — як від фарисейства і саддукейства, застерігає свою духовну дитину (майбутнього священика) мудрий наставник. Саме в цьому контексті й каже: «Христос, истинный наш Бог, не в рукотворных живет храмах, и я более Его вижу, во-первых, в бедных крестьянах…» Не сказав: «Немає Його в рукотворних храмах» або: «Не знайдеш Його в церкві», а лише: «более вижу». І це є істинно православним баченням, тому що не храм, а людину Христос ототожнює із Собою, і судитиме нас за те, що ми не зробили добра ближнім своїм, а не церковним будівлям /Мф. 25:31-46/. Церкву ми називаємо домом Божим, а людину — образом Божим, живою іконою і живим храмом. Отже, церква заслуговує пошани, але людина, тим паче скривджена, скорботна, пригноблена і праведна, — значно більше. Про це і говорить Ведель.

Але вернімося до хронології подій.

Про «другий київський» період аж до Лаври нам відомо так багато, що можна роздивитися його якнайдокладніше. Проте Ваш опис цього відтинку просто вражає як нехтуванням усіх цих відомостей, так і багатством парадоксів і щедрого матеріалу для критики. З болем у серці цитуємо: «Уявіть тільки: нема притулку — вдома молода мачуха, що дорікає мискою борщу або чистим простирадлом; музика, якій присвятив усе життя, виходить, зайва, нікому не потрібна, а й крамольна; погляди Сіонської церкви не збігаються з панівною вірою… Два виконані концерти, що мали дати відраду, не задовольняють диригента. Навчених співаків мало; кращі сили обходять його, то й музика „не звучить“… Ведель, людина такого ніжного й крихкого внутрішнього складу, з його мрійливістю й набожністю, оселяється в Києво-Печерській лаврі»… «Ось короткий висновок, зроблений мною: 17 січня 1799 року Артем Ведель під натиском життєвої ситуації пішов із „надеждой получения монашеского чина“ в Киево-Печерську лавру…» (далі не цитую, бо наступне не стосується масонства).

Почнемо з кінця.

Чому ж «масон» Ведель «під натиском життєвої ситуації» не влаштувався, скажімо, вчителювати, як Сковорода, тим паче, коли він так «переймався думками мандрівного філософа» і, схоже, мав неабиякі педагогічні здібності? Хіба мало заможних і добрих сімей у Києві з радістю дали б йому пристановище, як з радістю давали його Сковороді, і де композиторові було б незрівнянно легше, ніж у монастирі? Чому він, загартований у нестатках, у самообмеженні, не подався мандрувати, як згаданий філософ, чому зрештою не звернувся до своїх щирих товаришів, учителів Академії, які допомогли б йому знайти і роботу, і пристановище (до речі, в іншій Вашій статті Ви пишете про те, що Ведель був «улюбленцем Академії», і саме тому його не могли там видати, якби знайшли горезвісну службу прп. Нілу Столбенському; виходить, не так, не до такої вже міри його «обходили» «навіть друзі»)? Але з усіх можливих варіантів цей «масон» обирає саме монастир, та ще й «с надеждой получения монашеского чина»! І знову ж таки, скрупульозний дослідник життя Веделя Євген Махновець не звертає на такий парадокс ані найменшої уваги!

Ви пишете, що Веделя «обходять кращі сили». Цікаво, чому? Чи не через «масонські погляди»? Ну, тоді маємо в особі Веделя унікальне явище: усі спокійнісінько спілкувалися собі з Григорієм Сковородою, з його другом Михайлом Ковалинським, відвертим противником Церкви, з вільнодумцями й масонами та з «провідником київського масонства» отцем Іоаном Левандою, а от Веделя — обминали. Парадокс!

Іще дозвольте спитати, хоч це не стосується теми, де Ви знайшли хоч натяк на те, що молода мачуха Веделя дорікала йому «мискою борщу або чистим простирадлом» (якого Ведель взагалі не потребував, ночуючи на застеленій повстю підлозі)? Задля чого ж в есе, що претендує на науковість, такі сумнівні художні прикраси?

Що ж до «Сіонської церкви», погляди якої «не збігаються з панівною вірою», то запевняю Вас, що це зовсім не та «Сіонська церква», про яку писав Артем Ведель на порожніх сторінках богослужбової книжки. Не знаю, яку антиправославну «Сіонську церкву» Ви мали на увазі: такої назви немає в переліку тогочасних масонських угрупувань України, такого терміну не надибуємо в теософсько-масонській термінології2. Та й світлої пам’яті веделезнавець Василь Кук, який також вирішив чомусь, що «Сіонська церква» — це якась містична секта, не зміг підтвердити свої слова у статті в «Науковому віснику» жодним посиланням (див. перелік джерел у кінці листа). Але якби навіть ціла низка масонських лож мала таку назву, це, повторимося, аж ніяк не стосувалося б Сіонської Церкви3, про яку писав Ведель, однозначно маючи на увазі Церкву Христову — земну і Небесну разом. У православній термінології словом «Сіон» споконвіку символічно називають Царство Боже або Церкву Христову, іноді й серце благочестивої людини, у якому — все Царство Небесне. За часів свт. Петра (Могили) Сіонові надавали ще символічного значення національної української церкви: «Київський Сіон», «Руський (Український) Сіон», і ця тема була дуже популярною. Зокрема темі Сіону присвятив свою богословську працю «Трен, або Плач» архієп. Мелетій (Смотрицький). Артем Ведель, добре обізнаний у тогочасних богословських творах, уживав і їхню термінологію. Слово «Сіон» могло бути йому особливо близьким ще й через те, що воно часто трапляється на сторінках Псалтиря, який Ведель знав напам’ять, яким молився і рядки якого виношував у серці, допоки зодягав їх у божественні шати музики. Та головне — зверніть увагу на те, про що свідчить «вся Сионская Церковь» у записах Артема Веделя: про мучеництво за Христа «за свидетельство слова Божия и прославление Его имени». Яка масонська організація додумається свідчити про таке?!

Нарешті, найголовніше. Найсерйозніше. «Ведель, людина такого ніжного й крихкого внутрішнього складу, з його мрійливістю й набожністю…»

Що ж, давайте придивимося до цієї «крихкої» «мрійливої» особистості.

Ви самі наводите слова Веделя про те, як він «отставал» від їжі, пиття та сну. Що значить «отставал»? Це означає, що людина, голодуючи і прагнучи, не дозволяє собі насититися та не дає змоги виспатися — і цей процес триває безперервно, тому що добровільне обмеження мінімальною кількістю поживи й регулярне недосипання потребує постійного контролю, постійного примусу: до голоду, спраги й безсоння, особливо разом узятих, звикнути неможливо. У листі до П. Турчанинова Ведель окреслює цей духовний труд іще точніше: «изнурять тело постом». Якого напруження волі потребує цей подвиг, гадаю, зайве доводити. І ще більшої сили волі вимагає від людини, яка подвизається не серед сподвижників, що надихають її своїм прикладом, співчувають, допомагають порадою тощо, а одна! Як Ви знаєте, переважна більшість сучасників Веделя, не лише мирян, але й монахів (не кажемо про окремих подвижників), так не подвизалися. І саме це, зі слів Веделя, схилило його до наміру вийти з Києво-Печерської лаври, куди він влаштувався послушником. У сокровенній бесіді з найближчим другом — духовною дитиною — у тісній лаврській келії, де не було навіть стільця, Ведель коротко пояснив, що «скоро оставляет Лавру, где его приучают есть, пить и спать, от чего он и в мире отставал». Тобто через необхідний у монастирі послух Ведель не міг уникнути послаблення своїй плоті, а в послабленні бачив для себе небезпеку зруйнування усього строю налаштованого з величезним трудом духовного життя. Петро Турчанинов, доповнюючи слова вчителя, уточнює, яким саме був піст подвижника: сухоїдіння, і те не кожного дня. А вже такий подвиг, як відомо, потребує не лише терпеливості й волі, але неймовірної витримки й мужності та особливої благодатної допомоги Божої. Увесь інший спосіб життя, описаний обома біографами (П. Турчаниновим і В. Аскоченським) та підтверджений листами й творчістю композитора, лише доповнює картину вкрай напруженого православно-аскетичного подвигу: Ведель спить на підлозі, маючи «для вида постель пышную», більшу частину ночі простоює на молитві, невтомно повчається у творах Святих Отців і Святому Письмі (листи й концерти Веделя свідчать про те, що він не лише блискуче знав, але жив і дихав думками й висловами Нового Завіту і Псалтиря), ходить щодня на богослужіння, часто сповідається і причащається, говорить мало, прагне усамітнення, при всякій справі стиха молиться словами Псалтиря; до цього ще слід додати: нікого не засуджує, ні на що не нарікає і нічого не вимагає, що теж є істинним подвигом.

«Благочестие сияло во всех его поступках», — писав П. Турчанинов. І ми самі бачимо ці вчинки, що сяють благочестям4.

Ведель узяв на виховання підлітка з бідної родини, який не мав коштів на навчання. Два роки працював із ним і дав довершену музичну й духовну освіту, завдяки якій хлопчина на ім’я Петро Турчанинов став одним із найвидатніших композиторів Православної Церкви та вірним її священнослужителем. Недаремно наприкінці життя прославлений протоієрей засвідчив в «Автобіографії», що всіма своїми досягненнями, усім, що має сам і що мають його діти, він зобов’язаний Артемію Веделю.

Зауважимо й те, що всі свої відверто нелегкі подвиги та добрі справи Ведель звершував таємно, строго забороняючи учневі розголошувати це. Отже, і тут ми бачимо, що за лагідністю митця була цілком визначена тверда позиція, яка, попри м’якість, не припускала заперечень. Згадайте, як тактовно, але категорично Ведель у своєму листі забороняє Турчанинову називати його благодійником і отцем.

Зрештою, як відомо, композитор роздав усе своє майно (чи багато ми знаємо людей, окрім канонізованих святих, які б наважилися на такий учинок?); а далі — не раз відмовлявся від грошової допомоги друзів, тоді як не мав на що купити Євангеліє; і до батьківської оселі не раз вертався без верхнього одягу та взуття, роздаючи їх дорогою біднякам. А ще пізніше, ув’язнений у божевільні, роздавав хворим і солдатам принесені киянами їжу, одяг і гроші, коли сам цього потребував!..

Така ПОСЛІДОВНІСТЬ, пане Євгене, така незмінно дієва, самозречена любов, відвага й рішучість у виконанні заповідей Божих несумісна з «мрійливістю», яку Ви приписуєте цій людині (і чому немає жодного підтвердження!), і ще менше відповідає «ніжному і крихкому внутрішньому складу».

Я свідомо не зупиняюся на тих якостях, яких вимагає найтяжчий подвиг юродства, знаючи, що Ви не визнаєте цього подвигу Веделя, а вважаєте, що композитор «через несприятливі умови захворів на психічний розлад». Не стану зараз сперечатися з Вами, бо це займе багато місця (як Бог дасть, ми ще повернемося до цієї теми). Тим паче, цілком вистачає й іншого матеріалу, щоб пересвідчитися у монолітній цілісності й адамантовій твердості внутрішнього складу Артема Веделя — людини, яка постійно йшла проти течії, безкомпромісно обираючи замість просторого шляху вузький і тернистий, не скоряючись ані лукавим звичаям світу, ані спокусливим думкам саможаління.

Згадаймо ще одну незвичайну особливість геніального митця, засвідчену також обома біографами, — його сльози на молитві. У цьому не було б нічого дивного, якби це свідчення не сполучалося з тим, що «вивести його з терпіння не було ніякої можливості». Скажіть, Ви знаєте хоч одну людину, яка плаче від молитви і яку при тому неможливо вивести з рівноваги (та ще й на посаді капельмейстера! та ще й таку витончено чутливу!)? Про таку довершену духовну налаштованість можна прочитати хіба що в житіях святих, тому що таке самовладання, сполучене з незмінним розчуленням у молитві, є ознакою дії благодаті Божої та свідченням високого православного вишколу, а також досвіду духовної боротьби. І таким ми бачимо Веделя вже від його юності. У юності ж Ведель, обдарований рідкісною тілесною красою, свідомо обирає дівство. Ні про кого іншого, як про себе, згідно з контекстом, він пише в листі до Петра Турчанинова: «обещался вечно соблюдать девство». Чого це варто було йому, і як він досяг «утушения огня духа мира сего», щоб «не чувствовать внутрь себя пламени страстей, кои весьма противны духу, находящемуся в слове Евангельском», — можемо трохи здогадуватися з цього листа та зі спогадів П. Турчанинова.

Побіжно торкнемося і творчості Веделя, щоб показати, як усе свідчить про те саме. Ось рядок із 2-го концерту Веделя на 68-й псалом: «Аз же молитвою моєю к Тебі, Боже, утрудихся зовий; во множестві милости Твоєя услиши мя». Не перечитавши цього місця у Псалтирі, неможливо здогадатися, що Ведель розтинає тут 14-й вірш псалма, заради того, щоб вставити «маленьке» доповнення: кілька слів з іншого, 4-го вірша: «утрудихся зовий» (тобто, натрудився, натомився у труді молитовного взивання). Не достатньо було йому сказати лише «молитвою моєю к Тебі», але — «молитвою моєю к Тебі, Боже, утрудихся зовий», бо це доповнення відображає власний досвід митця: досвід найтяжчого, за свідченням усіх святих, молитовного труда. В іншому концерті (№6) чуємо ту саму тему: «Утрудихся воздиханії моїми, ізмию на всяку нощ ложе моє, слезами моїми постелю мою омочу». Також і в 14-му концерті чуємо те саме: «к Тебі воззвову весь день». Той самий досвід денно-нощного молитовного труда підтверджують незліченні благання до Господа: «Помилуй!», «Спаси!», «Просвіти!», «Настав!», «Научи!», «Не уклонися!», «Не остави!», «Не отрини!», «Ізбави!», «Ісціли!», «Услиши!», «Вонми!» та багато інших — наче єдине крізь усі концерти невпинне молитовне взивання. І нелічено звернень: «Господи! Боже мой!» — навіть там, де їх немає в тексті псалмів! Той самий безупинний духовний труд засвідчує й неповторна Веделева інкрустація з окремих рядків і словосполучень Псалтиря, спаяна в неймовірно цілісну молитву, яка вражає висотою релігійної свідомості та духовною глибиною митця й не залишає сумнівів у тому, що Псалтир він знав напам’ять — і не просто знав, а постійно молився саме цими словами, тож концерти були ніби продовженням цієї молитви. Яскраво підтверджує подвижництво геніального композитора іще одна наскрізна тема його концертів: тема непримиренної, виснажливої боротьби зі смертними ворогами (зрозуміло якими: зі своїм внутрішнім злом, гріхами, спокусами світу цього й темними силами, що день і ніч дошкуляють недобрими думками, збуренням, розпаленням пристрастей) та визволення від них благодатною силою Божою — те, що відомо лише досвідченим Христовим воїнам, ПРАКТИКАМ, а не теоретикам і мрійникам (згадаймо святоотцівську оповідь про те, як біси казали монахові, що знемагав у боротьбі з пристрастями: «Лягай і спи — з лінивими ми не воюємо»). Взагалі уважне дослідження концертів Веделя як на долоні виявляє перед нами досвід рідкісного молитвеника і подвижника. Людина, яка не набула цього досвіду, ніколи б не змогла його так відобразити!

Отже, все разом: і життєві вчинки Веделя, і спогади його сучасників, і його власні листи й творчість — усе, з цілковитою узгодженістю доповнюючи одне одне, змальовує врешті образ людини дуже послідовної, позбавленої імпульсивності, духовно тверезої, мудрої (не земною, а Христовою мудрістю), милостивої, лагідної, простої, дитинно щирої, відважної, цілеспрямованої, до кінця відданої Богові та надзвичайно мужньої.

Але звернімося знов до Вашого есе і, на цей раз уже востаннє, процитуймо фраґмент про перебування послушника Веделя в Лаврі: «Примітивне читання й клиросне гугнявіння швидко йому набридло. До співу не дійшло. Що ж залишалося? Бути наодинці з думками, доки не почнеться ранок. Безкінечно просити Бога про спасіння душі. А ще гірше безтямно, до «видений и откровений», як зазначив Петро Турчанинов, із масонською книжкою в руках, перебирати минуле, не уявляючи завтрашнього дня»… Що сказати на це?.. Не сумніваюся, пане Євгене, що Ведель знав основу основ православного вчення про боротьбу з помислами і що «безтямно перебирати минуле» та «бути наодинці з думками» — це смерть і пекло. Це знає кожен, хто брав у руки твори Св. Отців, хто уважно читає ранішні й вечірні молитви та ходить до сповіді: це перший клас православної школи. Також, поза сумнівом, Ведель знав, що немає нічого дорожчого, світлішого й радіснішого, ніж «безкінечно просити Бога про спасіння душі» — це життя і рай, який починається ще тут, на землі, у міру вкорінення в серце людини цієї безперервної молитви. І сам Ведель, за свідченням усіх, хто його близько знав, і як ми самі щойно переконалися, мав досвід якщо не безперервної, то дуже рясної молитви. Ви ж описуєте навіть не неофіта, а людину просто невоцерковлену, яка прийшла в монастир з вулиці та не знає, бідна, що їй робити, яка не має ані найменшого досвіду усамітнення, молитви й духовної боротьби.

Що ж до «не уявляючи завтрашнього дня» — на повний голос свідчить сам Артем Ведель: «Я предал (волю свою) Спасителю моему, Который как благоустроит мною впредь, так и будет, и что со мною случится, то я верно буду знать, что в том будет воля Божия». Дай, Господи, нам усім мати таку непорушну певність у завтрашньому дні!

Хочеться також зазначити, що «примітивне читання й клиросне гугнявіння» може «набриднути» лише тим, хто не часто ходить у храм, не звик до цього читання і нічого в ньому не розуміє. У тих же, хто його розуміє, від цього «гугнявіння» палає серце вогнем, у цьому бо «гугнявінні» — увесь богословський невичерпний скарб Православної Церкви.

Я вже не питаю Вас, яку «масонську книжку» Ви мали на увазі (та ще й у Києво-Печерській лаврі!), хто її бачив, хто про неї свідчив? І навіщо було змальовувати такі фантазійні картини, що не мають жодного доказу?..

На цьому поки закінчимо «Хронологію» та перейдемо до стислих підсумків.

Розділ 2

Ідеологія

У чому, власне, полягають оті «погляди» й переконання, що відрізняють масона від людини православної, — це питання наріжне. Бо якщо ми чітко не визначимо різниці між православним і масонським світоглядом, то неодмінно змішаємо грішне з праведним і маємо ризик спокусити багатьох людей.

Звичайно, ця різниця не в «утопічній ідеї об’єднати людство у братерській релігійній спілці», як Ви кажете в есе. Бо за здійснення цієї ідеї моляться щолітургії всі християни («за з’єднання всіх Господеві помолімось»); за здійснення цієї ідеї апостоли й мученики віддавали своє життя, а преподобні — десятиліття молитовного подвигу «кров’ю серця». Різниця в тому, якою намагаються зробити цю братерську спілку християни і якою — масони. Бо дуже схожий початок, але діаметрально протилежний кінець (до речі, коли Ви писали про «утопічність» цієї ідеї, то, напевно, забули, що говорять Св. Отці про прихід антихриста, бо цю «утопічну» ідею, за Одкровенням Божим, рано чи пізно має реалізувати антихрист). Ми ж будемо говорити не про початок, де людям пропонують свободу, рівність і братерство, спільне вирішення соціальних питань, благодійництво тощо, і не про кінець, де «глибини сатанинські», за висловом С. Нілуса, а про середній рівень обізнаності (про який, незважаючи на суперзасекреченість цієї організації, нам відомо немало), де вже з’являються «погляди» і переконання, несумісні з православ’ям.

Масонство, як відомо, вбирає в себе найширший спектр різноманітних релігійних вірувань і філософій, хизуючись своєю віротерпимістю та свободою у виборі шляхів духовного вдосконалення, але є в усіх цих релігійних напрямках дещо спільне, що дає змогу чітко окреслити їхню відмінність від науки Церкви Христової. Саме цю основоположну відмінність, напевно, можна сформулювати так:

Християнство — це життя у Христі.

Масонство — це існування поза Христом.

Для православної людини тільки Христос — Дорога, Істина й Життя.

Для масонів Христос — або одна зі стежок до істини, або ворог істини.

Діапазон релігійної масонської ідеології, хоч би як вона ховалася за християнською термінологією, насправді впевнено обмежений сукупністю езотеричних, теософських і матеріалістично-окультних ідей.

Зазначимо ще кілька головних відмінностей цих релігійних напрямків від православ’я:

1) у сприйнятті Бога не як Улюбленої Істоти, не як позачасової та надсвітової Особи: Отця, Утішителя, Спасителя, Який опікується світом і кожним творінням, а як «Всесвітнього Розуму», «Сили», невблаганного «Закону», який «запустив» цей світ і покинув його, точніше, сам «удосконалюється», еволюціонує разом зі світом, невідривно від світу, тому що Бог в уяві езотериків — це і є світ;

2) у відсутності наріжного каменя православних: покаяння, страху Божого (початку, середини і вінця премудрості) та християнської молитви. Молитву заміняє медитація (про відмінність молитви від медитації можна прочитати в моїй книжці «Доктрина окультизму і православне віровчення» у розділі «Спілкування з Богом»5. Тобто, взивання на зразок: «Помилуй мя», «Не остави мене, не отрини мене», «Настав мене, Господи, на путь» і подібне (що є провідною темою всіх концертів А. Веделя, дбайливо підібраних ним саме в такому ключі) є абсурдними для масонів, теософів, окультистів;

3) у відкиданні основоположних православних догматів про ВТІЛЕННЯ і ВИКУПЛЕННЯ. І як наслідок — поступове відкидання всіх інших догматів, заперечення необхідності установлених Богом Церковних Таїнств, богослужінь, авторитету священства, Св. Отців і Слова Божого, глузування над християнськими святинями, відсутність благоговіння, спотворення поняття гріха (гріхом нарешті починають вважати все, що заважає «Великій Еволюції», і православний світогляд — у першу чергу), самовпевненість, САМОобоження, САМОвдосконалення тощо, тощо, тощо… Заміри масонів на світове володарство, об’єднання релігій (точніше, створення однієї світової релігії антихриста) заради створення наймогутнішої тоталітарної імперії — царства антихриста — це вже виплід усього попереднього боговідступництва.

Не можна обминути увагою ще одного суттєвого моменту: причини такого погибельного шляху в безодню. Причина та сама, що й за часів першого гріхопадіння: спокуса стати «як боги» поза дозволеними Богом шляхами. Тобто причиною є духовна гординя. Означимо і її властивості. Початок духовної гордині — це такий стан душі й розуму, в якому людина сподівається чогось досягти власними зусиллями, без Бога. («Мить, у якій людина сподівається сама що-небудь зробити із собою і в собі самій, є миттю погашення істинного, духовного, благодатного життя. У такому стані, незважаючи на величезні зусилля, істинного плоду не буває» /свт. Феофан Затворник/). Середина цього погибельного шляху — зневага авторитетів Церкви, сумніви в богонатхненності Святого Письма; кінець — запекле заперечення догматів Церкви, ненависть до Христа, презирство до вірних Церкви як до неуків, невігласів.

Можливо, я не все врахувала, але суть тут окреслено правильно. Тобто, якщо людина проповідує Христа, єдине спасіння у Христі, у лоні Церкви, якщо сповідує всі догмати Церкви (Єдність у Тройці, Богосинівство і Боголюдство Ісуса Христа, Викуплення, богонатхненність Біблії, церковні Таїнства, вшанування Чесного Хреста, Пресвятої Богородиці, святих тощо), вона є ідейним ворогом масонства і всіх інших релігій лукавого. Бо саме ідеологія стає рушійною силою способу мислення й життя людини. Якщо православна людина приймає масонські погляди, це не може не відобразитися на всьому строї її життя.

На цьому завершую.

Якщо цей лист стане Вам у пригоді — із радістю продовжимо діалог.

Неозначені й непрямі цитати взято з видань:

Аскоченскій В. Кіевъ с древнѣйшимъ его училищемъ Академіею. Часть ІІ. — К., 1856.

Аскоченскій В. Русский композиторъ А. Л. Веделевъ. — Газета «Кіевские губернские вѣдомости», 1854, №10.

Ковалинський М. Життя Григорія Сковороди. Корені та парості: український генеалогікон. упоряд. Валерій Шевчук. — К., 2008.

Крижановська О. О. Таємні організації в громадсько-політичному житті України (масонський рух у ХVІІІ — на початку ХХ ст.). — К., 1998.

Кук В. Артем Ведель–Ведельський (1767–1808). Арешт та ув’язнення (1799–1808). — Науковий вісник Національної музичної академії України ім. П. І. Чайковського: Постать Артема Веделя в історико-культурному контексті. Вип. 11. — К., 2001, c. 28.

Махновець Є. Артем Ведель. 1799 рік. — Науковий вісник Національної музичної академії України ім. П. І. Чайковського: Постать Артема Веделя в історико-культурному контексті. Вип. 11. — К., 2001, c. 39.

Махновець Є. Шудря М. Допоки тече Дніпро. Есе в діалогах. — Пам’ять століть. Історичний науковий та літературний журнал. — 2004, №6 (51).

Нилусъ С. Близъ грядущий антихристъ и царство діавола на земле. — Сергіев посадъ, 1911.

Псалтирь в святоотеческом истолковании. — Свято–Успенская Почаевская Лавра, 2003.

Турчаниновъ П. И., протоіерей. Автобіографія. — Газета «Домашняя бесѣда для домашнего чтенія», выпуск 2–6. — СПб., 1863.

Шевчук В. Пізнаний і непізнаний Сфінкс. Григорій Сковорода сучасними очима. Розмисли. — К., 2008.

1. Саме теософський напрямок філософа дав підставу проф. М. Грушевському бачити «у проповіді Сковороди багато спільного або суголосного з масонськими доктринами» /цит. за «Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви» — Нью-Йорк; Бавнд Брук, 1956, с 97/. Проте найближчий друг і учень Сковороди Михайло Ковалинський стверджує, що філософ доволі неприхильно ставився до масонства. Такої ж думки дотримується відомий історик, дослідник масонства С. Єфремов. У своїй монографії «Масони на Україні» він пише: «Сам він (Сковорода) до масонства ставився якщо не зовсім негативно, то достатньо байдуже» /цит. за «Кутасов В. Тайные и закрытые общества на Украине: вчера и сегодня». http://bibliotekar.ru/ooTaynye.htm/. Ім’я Григорія Сковороди є у списках українських масонів, але важко уявити, щоб така незалежна особистість, яка понад усе прагнула свободи та визволення з пут світу цього, могла бути реальним членом будь-якої організації. Напевно, у вченні Сковороди можна знайти немало «суголосного з масонськими доктринами», але навряд чи це вплив масонської організації, а не загальних тогочасних філософських тенденцій. Тому скоріше слід визнати, що Сковорода потрапив до списків масонів так само випадково (можливо, з чиєїсь ініціативи), як і прот. І. Леванда. [↩]
2. Масонські ложі, на відміну від сучасних сект, взагалі уникали у своїх назвах слова «церква». Термін «Сіон» масони ХVІІІ ст. використовували як символ ідеального суспільства; нерідко до нього додавали ще й «республіка», але, знов-таки, не «церква». [↩]
3. Переписувач цього тексту з автографа А. Веделя помилився, написавши слово «Сионская» — з великої, а «церковь» — з малої літери. Обидва цих слова Ведель писав з малої літери, бо в ті часи з малої літери писали навіть імена Божі: Тройця, Отець, Син і Дух Святий. Літеру ж «с» Ведель писав зазвичай значно більшою за інші, особливо на початку слова. Тому через помилку переписувача й виникло таке дивне словосполучення «Сіонська церква», де «Сіонська» написано з великої літери, а «церква» — з малої, хоч, згідно із сучасним правописом, слід було зробити навпаки або обидва слова написати з великої літери. [↩]
4. Благочестя у православній термінології означає православне віросповідання і життя згідно з цим віросповіданням (тобто, дієву любов до Христа і Церкви Христової, що незмінно народжує істинну любов до ближніх). [↩]
5. http://www.parafia.org.ua/biblioteka/knygy-broshury/doktryna-okultyzmu/ [↩]

Опубліковано: 04.09.2009; востаннє змінено: 16.12.2015.