Sofia Jablonska was born in 1907 in the village of Hermaniv in the Lviv region. She spent six years living in Russia, where she attended drama classes and graducated from the school of commerce. When she returned to Lviv, she had all the chances to become a successful actress. Instead, at 20 years old, she left for Paris to study at the Louis Paglieri Film School. While studying photography, she tried to find work in films, worked as a model, and befriended many of Paris’ famous figures in the art scene.

 

 

Convinced by her Bohemian friends, especially Stepan Levynsky, she decided to travel and made her first three-month trip to Morocco in early 1929. It was a revelation for Sofia; she returned to Paris with hundreds of photographs and a manuscript of travel stories. The brilliant reports of her exotic travels were published in the Galician Women’s Press and the Zhinocha Dolia and Nova Khata magazines. She quickly became a sensation in interwar Galicia. This remarkable young woman – equally adept at operating a pen, camera, or movie camera – would pack the halls of Lviv every time she came to visit. At a time when most people were afraid to make long journeys, the incredible stories of the Ukrainian woman travelling the world were almost to good to be true.

 

Having suffiently being bitten by the ‘travel bug’, Sofia travelled the world with her trusty photo and video cameras beside her to document the landscapes, architecture, and peoples of places as far away as Australia, Bali, Egypt, Indonesia, Java, New Zealand, Southeast Asia, and Tahiti. Not only was she a traveler, but she was one of the world’s first female documentarians. Thanks to her sincere curiosity and kind nature, Sofia was able to visit and shoot short films in places that were generally forbidden to Europeans, such as shrines and private accommodations. Fluent in French and Italian, it made communication much easier, but she often communicated strictly through sign language with small African tribes or the indigenous tribes of Oceania.

 

On more than one occasion, her life was in real danger. It didn’t phase the intrepid Galician though, as she was famous for her decisiveness in extreme circumstances. She didn’t bother with luxurious voyages on comfortable ships or four-star hotels; she loved the excitement of adventurous and unpredictable journeys, unaccompanied by guides and frequently completely alone.

 

 

At the same time, she had found her calling as a journalist and writer. Her travel essays were praised by critics and her colourful, easygoing style, and entertaining style was not overburdened by unnecessary facts and often showed a great wit and sense of humour. Her well-received books, like Char Marokka (The Charm of Morocco, 1932), Z Krainy Ryzhu ta Opiiu (From the Land of Rice and Opium, 1936), and Daleki Obriyi (Distant Horizons, 1939), featured visions of amazing countries, unforgettable people, one-of-a-kind traditions that made her tales as memorable as they were entertaining. 

 

Sofia’s courageous reports repeatedly caused the indignation of Galician parishioners, especially the older generation, who didn’t believe it was ‘fitting’ for a young lady to travel to distant worlds without proper accompaniement and for her to describe her ‘adventures’ too openly. Eventually, Polish magazines joined suit in the criticisms, which then saw the Galician elite rise up in support of Jablonska and her writing skills. She also received support from the likes of Jean Arden, the Director of the French Option-Yunan-Fu Society and who had shot Sofia’s films in Morocco and the Far East. She published a letter in the Lwowski Ilustrowany Express outlining her deep sympathy and admiration for Jablonska’s work.

 

 

Jablonska eventually based herself in China for 15 years, where she married a Frenchman named Jean Uden and raised three sons. She actively studied ancient Chinese culture, but never forgot where she came from. She regularly cooked Galician dishes for her family and taught them Ukrainian words and phrases. Jablonska returned with her family to France in 1946, living first in Paris and then moving to Île de Noirmoutier on the Atlantic coast after the death of her husband. There she designed and supervised the construction of several villas, including one that was recognised for the artistic value it added to the island.

 

Returning to literary work, she penned her memoir ‘Talking with her Father’, in which she described her childhood and all her relatives. Full of strength and new ideas, she spent her summers sailing the sea and her winters skiing the slopes of Switzerland. It was all cut short too soon when she died tragically in a car accident in 1971. Sofia Jablonska-Uden was a spectacular woman with an amazing personality. She possessed the wonderful ability to be curious about the world that surrounded her and its people. She was a great observer and had a huge love for life. Often referred to as ‘Dear Miss Ukraine’, she never forgot her Ukraine, always telling stories about her homeland to those she met on her journeys.

 

 

Last year the ‘Teura. Sofia Jablonska’ project was launched by the Rodovid Publishing House with support from the Ukrainian Cultural Foundation. ‘Teura’ is a type of red bird found on Bora Bora and the nickname given to Jablonska by the island’s indigenous population to show that she was “one of them”. The project features a photo album with a foreword by Oksana Zabuzhko, Jablonska’s biography, and three art books of her travelogues – ‘Miracle of Morocco’, ‘From the Country of Rice and Opium’, and ‘Remote Horizons’ (authored by Andriy Benytskyi and Veronika Homeniuk, with illustrations by Volodomyr Havrysh. Another part of the project is the compilation of an e-archive on the legacy of the great Galician traveler, and includes letters, manuscripts, and photos that are currently stored in countries like Canada, the USA, France, Poland, and Ukraine – a collection of countries that Jablonska herself would be pleased with. 

 

 

 

 

Софія Яблонська народилась 1907 року в с. Германів на Львівщині. Шість років вона прожила в Росії, де відвідувала драматичні курси та закінчила комерційну школу. Повернувшись до Львова, вона мала всі шанси стати успішною актрисою. Натомість у 20 років вона поїхала до Парижу, щоб навчатись у кіношколі Луї Пальєрі. Вивчаючи  фотографію, вона намагалась знайти роботу в кіно, працювала моделлю і подружилась з багатьма відомими діячами паризького мистецького життя.

 

 

За намовою своїх богемних друзів, зокрема, Степана Левинського, вона вирушила у свою першу тримісячну подорож до Марокко на початку 1929 року. Це було одкровенням для Софії; вона повернулась до Парижа із сотнями фотографій та рукописом оповідей про подорожі. Блискучі звіти про її екзотичні подорожі були опубліковані у галицькій жіночій пресі та журналах "Жіноча Доля" та "Нова Хата". Вона швидко стала сенсацією в міжвоєнній Галичині. Ця чудова молода жінка однаково добре володіла пером, фотоапаратом чи кінокамерою і збирала повні зали у Львові щоразу, коли відвідувала його. В той час, коли більшість людей боялася вирушати в довгі подорожі, неймовірні історії українки, яка подорожує світом, звучали фантастично.

 

Пізнавши смак подорожей та пригод Софія мандрувала світом, не розлучаючись з фото- та кінокамерами, щоб задокументувати пейзажі, архітектурні пам’ятки й типажі таких далеких країв, як Австралія, о. Балі, Єгипет, Індонезія, о. Ява, Нова Зеландія, Південно-Східна Азія й Таїті. Вона була не тільки мандрівницею, але й однією з перших у світі жінок-документалістів. Завдяки своїй щирій цікавості та доброму характеру Софія змогла відвідувати та знімати короткометражні фільми у місцях, загалом заборонених для європейців, наприклад, у храмах та приватних помешканнях. Володіння французькою та італійською мовами значно полегшувало спілкування, але їй часто доводилось спілкуватись лише мовою жестів з африканськими племенами чи корінними жителями Океанії.

Не раз її життя було в реальній небезпеці. Однак це не стримувало безстрашну галичанку, оскільки вона славилась своєю рішучістю в екстремальних обставинах. Її не цікавили розкішні пароплави чи шикарні готелі; вона любила авантюрні й непередбачувані подорожі, без провідників і часто на самоті.

 

 

Тоді ж вона знайшла своє покликання як журналіст і письменник. Її нариси з подорожей високо цінували критики, її барвистий, легкий і розважальний стиль не був перевантажений зайвими фактами і часто сяяв дотепністю та гумором. Її книги, як от "Чар Марока", 1932, "З краю рижу та опію", 1936 і "Далекі обрії", 1939, зображали для земляків дивовижні далекі країни, незабутніх людей, унікальні традиції, що робило її оповіді незабутніми, як і розважальними.

 

Розповіді Софії про її подорожі неодноразово викликали обурення "порядних" галичан, особливо старшого покоління, які вважали, що "то не пасує" панночці подорожувати у далекі світи без належного супроводу і обурювались, що вона занадто відкрито описувала свої пригоди. Цю "критику" підтримали також польські журнали, внаслідок чого галицька еліта виступила на підтримку Яблонської та її письменницьких талантів. Її також підтримав Жан Арден, директор французького товариства Option-Yunan-Fu, який власне і знімав фільми для Софії в Марокко та на Далекому Сході. Він опублікував лист у газеті Lwowski ilustrowany express wieczorny, в якому висловив свою глибоку симпатію та захоплення творчістю Яблонської.

 

 

Софія Яблонська 15 років прожила в Китаї, де вийшла заміж за француза на ім'я Жан Уден і виростила трьох синів. Вона активно вивчала давньокитайську культуру, але ніколи не забувала про рідний край. Вона регулярно готувала галицькі страви для своєї родини і навчала її української мови. Яблонська повернулась з сім’єю до Франції  1946 року, і проживала спочатку в Парижі, а потім, після смерті чоловіка, переїхала до Іль-де-Нуармутьє на Атлантичному узбережжі. Там вона займалась проектуванням і керувала будівництвом декількох вілл, одну з яких визнали за мистецьку цінність, яку вона додала острову.

 

Повернувшись до літературної праці, вона написала мемуари "Розмова з батьком", в яких згадувала своє дитинство та всіх своїх родичів. Повна сил і нових ідей, вона проводила літо, виходячи в море під вітрилами, а взимку їздила на лижах у Швейцарії. Це все обірвалось, коли вона трагічно загинула в автокатастрофі 1971 року. Софія Яблонська-Уден була вражаючою жінкою з дивовижною особистістю. Вона володіла чудовою здатністю цікавитись світом, який оточував її та його людей. Вона була чудовим спостерігачем і мала величезну любов до життя. Її часто називали "Шановна міс Україна", вона ніколи не забувала свою Батьківщину, завжди розповідаючи історії про неї тим, кого зустрічала у своїх подорожах.

 

 

Торік видавництво "Родовід" випустило проект "Теура. Софія Яблонська" за підтримки Українського культурного фонду. "Теура" - це назва птахи місцевою мовою, що зустрічається на острові Бора-Бора, і прізвисько, яке дало корінне населення острова С. Яблонській, що свідчило про те, що вона - "одна з них". До проекту увійшов фотоальбом з передмовою Оксани Забужко, біографією Яблонської та трьома оригінальними книжками про її мандри - "Чар Марока", "З країни рижу та опію" та "Далекі обрії" (автори проекту Андрій Беницький та Вероніка Хоменюк з ілюстраціями Володомира Гавриша). Ще одна частина проекту – електронний архів спадщини великої галицької мандрівниці, до якого увійшли листи, рукописи та фотографії, які зараз зберігаються в Канаді, США, Франції, Польщі та Україні – таким переліком могла б пишатись сама Софія Яблонська.