27 липня 2004 року пішов з життя один з титанів гуцульської різьби на дереві — Василь Семенович Корпанюк. Важко уявити собі гуцульське село Яворів без цього яскравого, наділеного Богом багатьма дарами, чоловіка. Цього гуцула з діда-прадіда, який прожив життя, як подобає верховинцеві — легко, темпераментно, артистично.

Народився Василь Семенович у родині одного з найшляхетніших різьбярів Гуцульщини — Семена Корпанюка 19 травня 1922 року. Від нього успадкував філософський погляд на світ, золоті руки майстра, тонкий музичний слух, від матері — Параски Чорномудяк-Корпанюк, знаної вишивальниці і ткалі — прагнення ступати в ногу з часом і надзвичайне почуття гумору, а від обох батьків — шанобливе ставлення до людей і те особливе вміння прихилити до себе людське серце. Правнук патріарха гуцульської різьби на дереві Юрія Шкрібляка рано взяв до рук різця. Родинні перекази, які стали майже легендами про прадіда Юрія і його талановитих синів Василя, Миколу, Федора, спілкування і споглядання за роботою батька і його знаменитого брата Юрія, гаряча кров і генетичне зерно, так уміло посаджене невидимою рукою, дали свої плоди. На дереві роду Шкрібляків-Корпанюків визрівав новий талант, який поєднав у собі традиції предків і їх новітнє переосмислення.

«У 14-річному віці, — як говорив сам Василь Корпанюк, — я став на свій хліб, тобто почав заробляти на прожиття різьбою». Різьба стала справою його життя. Вона допомогла виживати в тяжкі для родини воєнні і повоєнні часи, вона годувала, зодягала і водночас була тою найвищою насолодою, яку відчуває митець, заглиблений у творення. Не один музей світу прагнув би мати речі, які зі звичайного дерева видовбувала його переповнена душа.

Василь Корпанюк був особливим, хоч і наче був такий самий, як усі жителі гір, але ходу мав легшу і граціознішу, зір гостріший, а слух тонший, пам’ять його могла осягнути і вмістити у своїй скарбниці більше, розум осмислити глибше й ширше, почуття гумору його було делікатнішим, а фантазія безмежною. Втім, людина як людина. Його часто можна було бачити з косою, з сокирою, з в‘язкою дров на плечах, з кошиком яблук, на драбині в черешні або в толоці біля худоби, в товаристві за чаркою або на весіллі чи похороні.

Семенів, як називали його односельці, був бажаний для дорослих і малих. Усім було цікаво з такою людиною. В кожному з них він залишив свій незгладимий слід. Його художній і музичний таланти, як двоє крил, підтримували його душу в польоті. Від батька Василь успадкував не лише талант до різьби. Він чудово грав на скрипці, сопілці, дримбі, наспівуючи при цьому гуцульських пісень, коломийок, а також власних пісень, які придумав, працюючи над різьбою. Ще хлопцем придбав собі кларнет і самотужки навчився грати на ньому.

Але різьба перевершила все. У невеликій «хатчині»-майстерні за верстатом із сотнею доліт створено всі його твори, не один орнамент його тарілок, скриньок, свічників, хрестів, обкладинок для альбомів і книг, чаш, жіночих прикрас і т. д. намалювався його уяві і був відтворений у дереві, і не один вишуканий смак порадували ці вироби.

 Відомий косівський різьбяр Володимир Гуз, даючи Василеві Корпанюку рекомендацію в члени Спілки художників, писав: «Працює в галузі народного мистецтва з 1936 року, але по-справжньому його талант розвинувся після Другої світової війни. Відтоді він бере участь у кожній виставці народного мистецтва, ось декілька з них: Республіканська виставка народної творчості у м. Києві (1949 р.), виставка народної творчості в м. Лілль (Франція, 1957 р.), виставка в Софії (Болгарія, 1958 р.), виставка, присвячена 150-річчю від дня народження Тараса Шевченка (1964 р.), виставка, присвячена 100-річчю від дня народження Лесі Українки і ще в багатьох всеукраїнських і, на той час, всесоюзних виставках».

Коли у Василя Семеновича запитували, чи є його роботи у відомих колекціях чи в музеях, майстер відповідав: «Йой, Боже, я й не годен сказати, де саме, але по всіх усюдах:  у Косові і Коломиї, Івано-Франківську і Львові, в Києві і Петербурзі, та й за кордоном дуже багато. Здебільшого мої роботи ходять по світу без мене».

Ще багато можна сказати про цю незвичайну людину і те, що, працюючи, він прищепив любов до творчості своїм дітям Василеві та Марічці. Василь опанував та розвинув батьківське ремесло, він заслужений художник України. Дід Василь навчив різьбити своїх трьох онуків: Юрка, Андрія та Семена. В 2002 році Василь Корпанюк був удостоєний звання «Заслужений майстер народної творчості України».

За життя майстра сотні людей відвідали музей родини Корпанюків. Багато теплих слів записано у книгах відгуків. Ось один із них: «Дякуємо Вам, родино славних талантів, за Вашу пребагату творчість, за цей «Храм Краси і Дива», за все, що Ви зробили і зробите в майбутньому для людей, для прийдешнього, для нашого талановитого співочого народу, для його звеличення і слави. Ваша слава, як наша народна пісня, не вмре, не загине. Нехай Вашому талановитому роду ніколи не буде переводу». І ще один, по-дитячому щирий: «Ми хотіли б бути хоч трохи Корпанюками».