кандидат історичних наук, доцент Рівненського інституту славянознавства Г.В. Бухало В книзі зібрані історичні довідки з архівних документів та статей науковців-дослідників Волинського краю, які мають безпосереднє відношення до минулого села Заріцьк. Події, про які зібрані свідчення, описані в хронологічній послідовності. Опис розрахований на тих читачів, родинні коріння яких тісно повязані із селом Заріцьк.. В підготовці матеріалів брали участь: Сисюк Микола Володимирович, Мосійчук Валерій Анатолійович, Новак Галина Іванівна. Редагування матеріалів та підготовка до друку: Сисюк М.В., Кохан В.В., Овчар Н.В., Мосійчук В.А., Грегуль А.М. За вісімсот п’ятдесят років. Тебе ще славив Мономах... Живи, прекрасний наш, в віках”... Петро Сасюк
“Гардаріка” ( за перекладом – “Країна міст”) – таке ім’я у давнину отримала Київська Русь у Скандинавії. На її території знаходилась одна з найбільших у Східній Європі мережа земляних укріплень. Ця мережа налічувала більш ніж тисячу городищ, які в сучасному географічному розумінні відносилися б до невеличких містечок. Певна частина таких містечок розташовується на території Рівненщини, що за давніх часів входила до місцевості з назвою “Погориння”. Це такі сучасні населені пункти, як Дубно, Остріг, Корець, Пересопниця, Дорогобуж, Муравиця, Мильськ, Сапожин, Вибуг, Дубровиця, Нобель, Степань, згадки про які в “Літописі Руському” тісно пов’язані з конкретними подіями кінця першого – початку другого тисячоліть, часу, коли створювалась і формувалась Київська Русь – колиска трьох народів: українського, російського та білоруського. “Літопис Руський” – це велетенська епопея про події всесвітньої історії та історії давньої Русі від незапам’ятних часів до кінця ХIII століття, це документальне джерело, де значуще кожне слово. Літопис складається з “Повісті минулих літ”, “Київського літопису” та “Галицько-Волинського літопису”. Серед літописних міст в першій десятці на терені сучасної Рівненської області “Київський літопис” згадує Зарічеськ. Під такою назвою поселення (теперішнє село Заріцьк Рівненського району) літописець описує під 1150-им роком. Науковець Леонід Махновець, який переклав “Літопис Руський” із старослов’янської за Іпатським списком на сучасну українську мову, датує ці згадки 1151 роком. Цим Київським науковцем було проведено величезний обсяг роботи по встановленню дійсної хронології літописних подій. Досить лише зазначити, що вся робота, яка включала в себе переклад літопису, уточнення хронології, ідентифікацію географічних об’єктів, укладення родоводів руських князів та родоводів ще семи монарших сімей Європи, які згадуються в “Літописі Руському”, зайняла у добродія Махновця понад тридцять років життя (1951-1988 роки). Розбіжність між літописними та реальними датами виникла, як роз’яснює Олександр Панасенко ( газета “Рівне вечірнє” від 03.10.1998р. ?40), через те що наші предки вели літочислення не від народження Ісуса Христа, а від Сотворіння Світу. Невідомо, хто і як вирахував цю дату, але вважалося, що від того моменту, як Бог сотворив світ, до Різдва Христового минуло 5508 років. Шляхом нескладних математичних підрахунків можна вирахувати, що ми живемо в 7509 році від початку життя на Землі. Крім того, в часи, коли писався Літопис, початком року вважали не перше січня, а початок весни, тобто кінець лютого - початок березня (точної дати початку року не було) і такий рік називався березневим. Тому, якщо в Літописі зазначалось, що якась подія трапилася, наприклад, в лютому - березні, тобто наприкінці 1150 березневого року, то це буде означати березень 1151 нашого січневого року. Крім того, в Літописі зустрічаються дати і за церковним літочисленням, а церква вважала початком року перше вересня. Судячи з вищесказаного, історик-науковець Леонід Махновець стверджує, що датою перших згадок про Заріцьк є 1151 рік, найбільш вірогідно документований з точки зору сучасного літочислення. Події тих часів розгортались за такою хронологією: правив в той час з 2.09.1149 року на Київському престолі Великий князь Юрій Довгорукий, син Володимира Мономаха, внук Всеволода, правнук Ярослава, праправнук Великого князя Володимира, що охрестив усю землю Руську . Після смерті Князя Київського Володимира Всеволодовича Мономаха, який правив з 20.04.1113 року по 19.05.1125 рік, на Київський престол зразу претендували чотири його сини - Юрій Володимирович Довгорукий, В’ячеслав Володимирович, Ярополк Володимирович і Мстислав Володимирович Великий, який і став наступним Князем Великим (20.05.1125 - 15.04.1132 роки). Та після його смерті розпочалася запекла боротьба за князівство у Києві. У проміжку між квітнем 1132 і квітнем 1151 років на Київському престолі були Юрій Володимирович Довгорукий (2 рази ), Ігор Ольгович, Всеволод Ольгович, В’ячеслав Володимирович (3 рази), Ярополк Володимирович та Ізяслав Мстиславович ( 2 рази). Ізяслав Мстиславович, старший син Великого князя Мстислава Володимировича, що зійшов на Київський княжий престол після Володимира Мономаха як його старший син, вважав себе найзаконнішим претендентом на князівство у Києві. Однак з цим не могли змиритися його рідні дядьки Юрій, В’ячеслав і Ярополк. Отримуючи підтримку князів інших малих князівств Русі, вони почергово, порівняно на недовгий час кожен, завойовували право княжити у Києві - в окремих випадках на декілька днів. Ось як з цього приводу в “Літописі Руському” описуються події, які відбувались на початку 1151 року. “Тоді князь Юрій закликав В’ячеслава на стіл Києва. Але бояри одговорили, кажучи: “Брату твоєму не вдержати Києва. Так що не буде його ні тобі, ні йому “. І Юрій, послухавши бояр, і вивівши з Вишгорода сина свого Андрія, дав Вишгород В’ячеславу. У той же час послав Ізяслав послів до В’ячеслава і до Юрія, кажучи так : “Ви оба єсте брати мої. Ви хреста цілували єсте на тім, що те оддати вам, що є мойого. Так от, брати, я раніш слав до вас і нині, щоби те, на чім ви хреста цілували єсте, ви додержали. А як того всього ви не повернете, то я в обиді не можу бути “. В’ячеслав же в той час сидів у Вишгороді, Юрій - у Києві, а син Юріїв Гліб - у Пересопниці і в Дорогобужі. Ізяслав же, оскільки він сказав, був раніше: “ Я в обиді не можу бутиｻ - і так, виправдавшись у хреснім цілуванні (...) і , приїхавши, зсів із коня в Луцьку. А на другий день він поїхав од Луцька до Пересопниці і тут застиг зненацька Гліба. Бо в той час Гліб стояв табором вище від города Пересопниці на річці Стублі, і звідти ледве втік сам Гліб у город“. Дещо далі за текстом Літопису сповіщається, що волинський князь Ізяслав Мстиславович вирушив в похід на Київ проти свого дядька Юрія Довгорукого. На підступах до княжої Пересопниці йому перепинили шлях війська Юрієвого сина Андрія. А тому Ізяслав з військом своїм став вище по ріці Стублі і попалив город Зарічеськ, який мав оборонну фортецю. Ось ці рядки із Літопису Руського: “Володимир тим часом прийшов до брата свого Ізяслава з угорськими полками. І Ізяслав, з’єднавшись з братом Володимиром із уграми, рушив до Києва - бо його покликали мужі В’ячеславові, і берендеї, і кияни - і прийшов до Пересопниці. А в той час у Пересопниці перебував Андрій Юрієвич. І Ізяслав, прийшовши, став вище Пересопниці і попалив Зарічеськ. І тут прийшла йому вість, що Володимир Галицький іде на нього ... (далі по тексту) ... Коли нас Володимир не настигне, то там ми з ним битимемося так, як ти (Ізяслав) нам сказав єси коло Зарічеська... “ Леонід Махновець вирахував точну дату цієї звістки - неділя 25-го березня за старим стилем, або 7 квітня за новим. На цей день якраз припадає Благовіщення і тому за тогочасною міцною традицією цей вирішальний для долі Ізяслава Мстиславовича похід він розпочав у таке велике свято. Безперечно також і те, що Ізяслав планував Великодень ( у 1151 році він припадав за старим стилем на 8 квітня, а за новим на 20 квітня) св’яткувати уже в Києві на княжому столі. Так воно і сталося. Третє княжіння Ізяслав Мстиславович в Києві розпочав з 06.04.1151 року за старим стилем. Цю дату, як і попередні, вирахувано на підставі даних Татіщева. Пишне святкування, про яке йде мова в Літописі, підтверджує, що це був саме Великодень. Доречною буде коротенька біографія князя Ізяслава: “Ізяслав Пантелеймон Мстиславович народився близько 1096 року, помер в ніч з 13 на 14.11.1154 року, син Мстислава Володимировича - князь Курський, Туровський і Пінський, князь Володимир-Волинський і Берестійський, князь Переяславський, Великий князь Київський ( 13.08.1146 рік – 1.09.1149 рік), князь Володимир-Волинський, Великий Князь Київський (20.08.1150 рік - 27.08.1150 рік), князь Володимир-Волинський, Великий князь Київський (6.04.1151 рік - 13.11.1154 рік — з 8.04.1151 року разом з В’ячеславом Володимировичом). Митрополитом Київським за часів третього Великого Князівства Ізяслава Мстиславовича був Клим Смолятич (27.08.1147 рік – 1155 рік)
Виникає питання: навіщо Ізяслав спалив “Зарічеськ”. Більш ймовірно те, що місто входило до складу Пересопницького князівства, де правив син Юрія Довгорукого Гліб та перебував в даний час інший син Андрій з військом. Можливо, жителі Зарічеська не підкорилися Ізяславу. Вірогідно і те, що містечко було крайнім оборонним пунктом Пересопницького князівства, мало озброєну дружину і спробувало чинити опір війську Ізяслава. В хронологічній послідовності цих подій літопис сповіщає, що жителі Корчеська (сучасний Корець) виявилися хитрішими і, вийшовши, з радістю поклонилися Ізяславу. Ізяслав, задоволений таким ставленням до своєї персони, вирішив не заходити до цього міста, тим більше, що мав із собою 10 тисяч угорського війська (угорський король доводився свояком Ізяславу), яке могло себе вести не зовсім чемно по відношенню до місцевого населення. У продовження цих подій варто оповісти і про те, що біля поселення Мильськ (залишки цього городища знаходяться поблизу села Новомильськ Здолбуніського району) об’єдналися війська князя Андрія Юрійовича (сина Юрія Довгорукого) та Володимира – князя Галицького, які спільно рушили проти Ізяслава Мстиславовича. Сталося це 31 березня 1151 року за старим стилем (літопис Руський – с.236). Влітку того ж 1151 року, коли Ізяслав вже вигнав Юрія Довгорукого з Києва і посів його місце, славного засновника Москви це, звичайно, не влаштувало, а тому боротьба між цими князями розгорілася з новою силою. За старою звичкою Ізяслав покликав на допомогу угорські війська, які очолив його син Мстислав. Союзник Довгорукого - Володимир, князь Галицький, дізнавшись, що Мстислав веде батькові на допомогу іноземні війська, пішов услід за ним, вичікуючи слушного моменту для нападу. “Оскільки ж Мстислав не знав цього, то він став коло города Сапогиня (тепер село Сапожин Корецького району), а угри стали навколо нього“. Дорогобузький князь, уже ставленик Ізяслава, двоюродний брат Мстислава, Володимир Андрійович, вислав усьому Мстиславовому війську з Дорогобужа багато різного питва і повідомив, що за ним слідом йде Володимир Галицький. Однак Мстислав знехтував цим повідомленням, дозволивши, як своєму війську, так і уграм випити лишнього. Володимир, скориставшись цим, вичекав коли всі поснуть, напав на військо Мстислава і всіх їх побив. Мстислав же втік у Луцьк.
Яким же уявляється з опису тодішній “Зарічеськ” і яку роль він відігравав в житті тогочасних наших предків ? За словами С. Терського, наукового працівника Львівського історичного музею, який в сімдесяті роки друкував статті в Рівненській районній газеті ｫСлово правдиｻ під рубрикою ｫЗ історії наших сілｻ, містечко Зарічеськ являло собою неприступну фортецю на підступах до відомого центру давньоруського Погориння - однієї з волостей Давньої Русі - Пересопниці. Із середини XII століття, коли Зарічеськ з’являється на сторінках літописів, своєрідним центром жорстоких міжусобиць у давньоруській державі стала Волинь. Тут стикалися інтереси двох ліній у правлячій династії київських князів. Одну з них представляли нащадки Юрія Довгорукого, сина Володимира Мономаха, іншу ｾ нащадки його брата Мстислава Володимировича. Обидва ці князівські угруповання боролись за першість у давньоруській державі і неодноразово місцем, де перетиналися їхні інтереси, ставала Пересопниця – важливий форпост Київського уділу на Волині, неприступна фортеця, що закривала шлях до столиці Русі із Заходу. Саме тут, навколо Пересопниці, найчастіше відбувалися запеклі сутички між претендентами на Київський престол. Однак, події, що пов’язані із Заріцьком, С.Терський чомусь датує 1152 роком. Інший дослідник, кандидат філологічних наук, рівнянин Ярослав Остапович Пура, в своїй статті в тій же газеті “Слово правди” від 4.04.1973 року під рубрикою “Знай свій край” датує першу згадку про Заріцьк 1150 роком, а пізніше, в книзі “Край наш у назвах” підтверджує доведення Л. Махновця. Я. Пура досліджує тему заселення місцевості над річкою Стублою. Слово Заречеськ в своїй основі має поняття “поселення за річкою”, колись повноводною і швидкоплинною Стублою. За логікою назви заселення цієї місцевості йшло з півдня, а не з півночі, оскільки лівобережжя Стубли та її притоки Копанки через болотистість не було придатне для створення жител. В дослідженні О. Цинкаловського, що описані в книзі “Стара Волинь і Волинське полісся”, перша згадка про Зарічеськ взагалі датована 1156 роком. Однак, найбільш правдивим є обгрунтування Л. Махновця і тому дата 25 березня за старим стилем 1151 року є найбільш вірним початком відліку свого громадянського внеску жителів поселення Заріцьк в загальну історію творення держави Київська Русь – матері сучасної України. Хоча можна з впевненістю засвідчувати, що перші поселення на території, де розташоване село Заріцьк, появились набагато раніше. Ще у 1962 році археологічними розкопками і дослідженнями в урочищі над річкою Стублою було виявлено поселення стжижовської культури. Про це свідчить “Довідник з археології України. Рівненська область” (стор. 96). Є також свідчення, що на території первісних поселень вченими-археологами зафіксовані знахідки знарядь праці Новокам’яної доби Неоліту (Фонд Р-687, опис ? 1, од. зб. 235). В дитячі роки автор цих рядків на пагорбі між садибою, де проживає родина Павла Удодіка, та фермою також знаходив кремнієві знаряддя праці та побуту первісних людей. А ще старожили в розмовах часто говорять, що село розросталось від місцевості, де розташована церква. Також з рельєфу цієї місцевості видно, що найкращим місцем для будівництва міського укріплення є підвищення у вигляді виступу, яке простягається від церкви в напрямку сучасного ставка. З цієї місцевості можна добре спостерігати за підступами до оборонних валів містечка з трьох сторін низького берега річок Стубли та Копанки, а поселення на території, про яку згадується раніше, могло бути передмістям, де проживали прості люди - землероби та мисливці. На захід від цих місцевостей були непрохідні ліси. Тепер розміщення давньоруського Заречеська можна собі лише уявити, оглядаючи його вже безлісі околиці, на тлі яких ще виразно зринає захисне міжріччя при осушеному пасмі мокрот, смугах ярів і висот. Після першої згадки в “Літописі ...”, записи про Заріцьк, як встановлено з архівних документів, знову з’явились аж в 1537 році. На цей час Заріцьк був власністю Зарицького та проданий князю Іллі Острозькому за 200 копійок широких грошей. Але роком пізніше “Зарецк” уже належить знатній Беаті Костелецькій, яка заплатила за нього 25 димів, 7 городів і 4 вальних коліс. Однак, уже в 1545 році інвентар Луцького замку фіксує “городню Лецка Зарецкаго с. Зареч” та “Андрея і Яна Зарецких с Зарецка”, а через рік ці городні стають підвладними новому посесору “Зарецких”. Іншою згадкою – універсалом польського короля Сігізмунда Августа від 25 травня 1569 року про приєднання землі Волинської до корони Польської - під погрозою конфіскації маєтків наказується дворянам погодитись на об’єднання і підтвердити згоду присягою. Навіть складено список людей, які проживали в Луцькому повіті – і тих, хто присягав на вірність короні, і тих, хто не з’явився до присяги. В цьому списку згадується і дворянин Ян Бокій Зарецкий із “Зареча“, який платив з 9 димів. Пізніше село Заріцьк знову перейшло до князів Острозьких. Через рік, у 1570 році видається “Новий перелік повинностей Зарецких крестьян”, яким надається право брати в оренду додаткові наділи землі. Є згадка періоду гетьманства Богдана Хмельницького. Навесні 1651 року в “Зарицке” сформувався загін повстанців, до якого увійшли ватаги навколишніх сіл. Влітку того ж року частина загону приєднується до походу Богдана Хмельницького на Берестечко. За переказами, це було об’єднання під проводом Ревчені, яке опісля із-за переслідування подалось на схід. В “Інвентарі половини села Шпакова” за 1661 рік Заріцьк згадується у такому контексті: “Млин на жецє (річці) Стублє ставу спільного Зажицькєго (Заріцького) і Шпаковскєго”. Там же називається урочище “Параніно”. В акті від 12 лютого 1664 року ｫЗарецкｻ згадується як власність пана Станіслава Куберського. В цьому акті розглядається скарга панів Юстина і Костянтина Гавсовичей – Шостаковських на пана Куберського про те, що в них пропав хліб і сліди привели до Зарецка. Однак Куберський відмовив у зобов’язанні своїх селян аби відвести від себе підозру або ж понести покарання за пропажу. Через рік повітовий возний накладає штраф “на імєніє Зажицк” у сумі 100 злотих. У “Відомостях церков Рівненського уїзду” за 1855 рік вказаний рік побудови попередньої церкви – 1713. Будівля церкви була дерев’яною хрестоподібною із дзвіницею. На той час (1855 рік) церква уже була “крайнє ветхая” – зігнили підвали і утримувалась кріпленнями із стовпів. В 1849 році за розпорядженням “начальства” служба в церкві заборонена. “О постройке новой церкви заведено по начальству дело”. Престол в церкві був один “во имя Рождества пресвятой Богородицы”. Церква належала до Житомирської єпархії Волинського уїзду. За записами у “Відомостях церков Рівненського уїзду” за 1798 рік дворів у селі було 62 та проживало 183 чоловіки і 159 жінок. За церквою рахувалось ріллі на 60 днів, сінокосу на 60 косарів та город. До приходу належало також село Тушебин (36 дворів, 102 чоловіки та 103 жінки). Священиком був Мусєковський Тимофій Андрійович. У “Відомостях ... “ за 1910 рік говориться, що копії метричних книг при церкві зберігались аж від 1779 року, а відомості про сповідь – з 1828 року. В “Ревизских сказках” за 1816 рік записи про населення села чоловічої статі, яке сплачувало податки, занесені поміщиком Циріяном Станіславовичем Нововейським. За даними “Відомостей... “ 1829 і 1834 років в селі священиком був Ципаковський Василь та проживало два поміщики: Вікентій Подгорецький – римської віри - мав 11 дворів, в яких проживало 49 чоловік та 46 жінок; Микола Нововейський - мав 22 двори, 89 чоловік та 86 жінок. В селі Тушебин, яке належало до “економічного відомства” було 30 дворів та проживало 124 чоловіки і 140 жінок. У 1846 році в селі Заріцьк проживав поміщик Станіслав Залевський, у 1850 р. – Микола Цириянович Нововейський. У 1855 році проживали поміщики Микола Костюшкевич (“Латинського обряду”), в якого налічувалось 9 дворів і 69 людей та Микола Нововейський (теж “Латинського обряду”), в якого уже налічувалось 21 двір та 179 кріпаків. В селі проживала одна сім’я відставного військового та 2 сім’ї (14 чоловік) католиків. Село Тушебин рахувалось “казенным имением“. Церковна “утварь” була “довольно скудная” – землі 1 десятина 2 морги з садибою і городами, орної землі 30 десятин 60 моргів, сінокосів 10 десятин 39 косарів. Священиком був Яків Павлович Баранович. За “Відомостями... “ 1858 року згадується поміщиця Юзефа Францівна Костюшкевич, дочка Едуарда Людвиховича Модзелевського. У 1861 році поміщиками - кріпосниками були Мазулевський та Нововейський, які мали 28 кріпосних сімей. З відміною кріпосного права Мазулевські віддали 12 наділів (грунтів) землі по 12 десятин, а Нововейські – 28 наділів по 17 десятин. На той рік із 1735 десятин землі в селі 610 десятин належало селянам. За кріпацтва кріпаки працювали по 3 дні на тиждень на поміщика, а після 1861 року сплачували оброк грішми. Згідно запису “Відомостей... “1900 року нове відведення земель для церкви проведено у серпні 1868 року “Земли при сей церкви, как значится в проекте и плане: усадебной с огороднею – 1 десятина 1200 квадратных саженей, пахотных – 36 десятин, сенокосной – 10 десятин, леса – 10 десятин. Земли еси в августе 1868 года поверены, обмежованы, ограничены столбами и сняты на план Ровенским землемером Саранчеевым, который хранится при церкви”. Священиком у 1868 році був Василь Васильович Гунчевський. За 1870 рік є згадка за сусіднє село Малий Шпаків. В цьому році поміщик Певша продав землю цього села чехам-переселенцям, які там заснували своє поселення. Нову церкву Різдва Пресвятої Богородиці села Заріцьк збудовано в 1884 році на кошти прихожан. Споруда церкви дерев’яна, на кам’яному фундаменті, баштоподібна, крита бляхою, є дзвіниця, пофарбована всередині і зовні масляними фарбами, двохголова, дзвонів чотири. (Ці дані взяті із “Відомостей церков Рівненського уїзду” за 1900 рік ). “Престол в ней один во имя Рождества Пресвятой Богородицы. Утварью довольно достаточная. По штату положено священник и псаломщик. На содержание притча сей церкви по Высочайшему утвержденному положению отпускается жалование в год : священнику 300 рублей, псаломщику – 50 рублей” Інших споруд, які б належали церкві не значиться. За “Відомостями... “ 1886 року священиком в церкві був Гінтіліат Гаскевич. В селі проживало 305 жителів із селян та 93 жителі із відставних військових, 18 чоловік за віросповіданням належали до католиків. Прихожан родом із села Тушебин було 592 чоловіки. Церковно-приходська школа в селі Заріцьк побудована у 1889 році. За даними того ж року “село Зарицк волості Дядьковичской” мало у приході 77 дворів, 594 прихожани та 16 римокатоликів. У “Відомостях … “ за 1890 рік говориться, що церковнослужителями велась “обыскная “ книжка, яка була видана прошнурованою і під печаткою Волинської Духовної концисторії у 1871 році і на день записів у ній записаних листів рахувалось 149. На цей час дерев’яний будинок священика не був придатний для проживання “по ветхости”, а будинок псаломщика повністю покосився і був близьким до руйнування. 22 березня 1893 року церковно-приходська школа згоріла. Нову школу побудовано у 1899 році. Будівництво школи наполовину оплатив поміщик Заріцького помістя Богуш. В жовтні того ж року в школі знову було розпочато навчання. У 1900 році у школі навчалось 32 учні. Навчав грамоти учнів псаломщик Олександр Іванович Карпович – за освітою учитель, нагороджений медаллю “За труди”, переведений в Заріцьк в 1899 році, за віком мав 26 років. Школа у приписному селі Тушебин була відкрита у січні 1893 року в “собственном здании”. Навчав 14 учнів за 60 рублів в рік учитель Анатолій Бородайкевич. Священиком в ті роки був Йосип Петрович Бродович, син священика із села Боремець. Волинську духовну семінарію закінчив в 1841 році, у 1886 році був нагороджений набедренником, в 1889 році – скуфією, в 1895 – камелавкою. В цьому ж році церкву відвідував архієпископ Волинський і Житомирський Модест. В кінці XIX - на початку XX століть у селі було двоє поміщиків – Богушевський (200 десятин орної землі і 50 десятин лісу) та Богуш ( 300 десятин землі і лісу). Ці поміщики мали маєтки і землі і в інших селах. Наприклад, помістя Гуменники разом з кріпаками ще в п’ятдесяті роки XIX століття виграв в карти і мав там маєток пан Богуш. Із документів про судові справи, що стосуються села Заріцьк, виявлено такі дані. У 1800 році Кіріян Нововейський звертався до суду, щоб Августин Бичковський віддав його підданих Прохора і Павла Кіктюків та Явтуха із “Зарічска“ та повернув заплачені за них податки. У 1838 році розглядалась справа за поданням благочинного. Духовне правління повідомило Рівненський Земський Суд про те, що економ заріцького поміщика Нововейського Туржанський використовував селян в недільні і святкові дні до роботи. Допитувалось 12 селян, які сказали, що вони нічого не знають та до церкви ніхто не забороняє ходити, але іноді в неділю ввечері возять на винокурню в Гуменники сиромлю та в неділю перед “Преображением” 5 мужчин і 5 молодих дівчат поправляли на панському дворі ячмінну скирду, а в день “Преображення” жали на панському лані пшеницю. Але перша робота проводилась ввечері при відсутності економа, а друга – за їхнім бажанням за толоку. Гуменний Лук’янчук засвідчив, що потрібно було поправити недобре складений верх скирди. Суд признав безпідставним звернення і залишив економа “от сего дела свободным”. У 1839 році 19 травня посесорша Міяковська подала в повітовий суд контракт на трьохрічну посесію частини села, яка була в традиції Юковського. 13.04.1839 року земський суд передав справу про пригнічення нею селян тієї частини села. Розібратись доручено предводителеві дворянства. У відповіді предводителя дворянства на відношення повітового суду від 20.06.1839 року сповіщалось, що із повідомлення земського суду 13.04.1839 року на ім’я предводителя видно, що про пригнічення начебто посесоршою Міяковською селян частини “села Заржицька” не виявлено ніякого злочину і з його сторони дане розпорядження про нагляд, щоб в дальнійшому такого не було. Однак пізніше у справі було виявлено багато недоліків і слідство проти посесорши “села Заржицка” Францешки Міяковської було поновлено. У 1840 році велась справа Івана Дем’яновича Савурка, десяцького пана Нововейського і церковного старости, який був караний різками та повісився. До справи мав відношення економ Петро Підгурський. 2 березня 1844 року повітовий предводитель дворянства просить дати відомості про закладних і орендних власників для відомостей, які він повинен подати до 10 березня начальству. В даній довідці говориться, що Міяковишем укладено трьохрічний контракт за 260 рублів 65 копійок сріблом на орендне право ( в тому числі на “село Заржицк”). У 1847 році розглядалась справа Настасії Кравчукової, яка повісилась 17 квітня 1844 року. Із справи: пила, часто залишала сім’ю і ходила розважатись. Признано справою, що причиною її смерті є переживання за хворих дітей (за віком їй було 21 рік). В тому ж році у грудні розглядалась справа одинадцятирічної Марини Гайкової, яка померла від побоїв економа П. Підгурського. Приказано: “Хоч сам Гурський признався і свідки підтвердили, що він вдарив її 5 разів плетеним із шкіри ременем, а “уездный врач Антон, утвержденный врачебною управою”, підтвердив, що покарання не було причиною смерті, так як Гайкова після того не хворіла , економа залишити вільним”. 1848 рік, квітень – розглядалась справа про ярлики на перевезення із села Тинне від поміщика Давидовського в село “Заріцк” двох бочок (120 відер) горілки. 1848 рік, липень - справа про те, що польовий Сільвестр Лєщенко побив у сварці прутом чотири рази селянку Анну Лук’янову за те, що разом із сестрою не пішла на панщину. Лікар дав заключення, що побої не вплинули на здоров’я. Шість свідків засвідчило, що вона за характером “вспыльчивая против старших”. За даними “Відомостей... “ 1890 року в Заріцьку нараховувалось 39 дворів селян, де проживало 156 чоловіків і 165 жінок та 17 дворів відставних військових чисельністю – 68 чоловіків та 60 жінок. Всі жителі православного віросповідання. Священиком був Йосип Петрович Бродович, псаломщиком з 1888 року Євген Фролович Карашевич (син священика, військовий , за віком 33 роки). Обліком на 1901 рік дані про кількість населення майже не змінились: на 14 дворах відставних військових проживало 57 чоловіків та 46 жінок; на 44 дворах селян – 149 чоловіків та 174 жінки. У 1904 році в селі було 48 дворів селян, де проживало 194 чоловіки і 142 жінки та 14 дворів відставних військових де проживало 56 чоловік та 49 жінок. У 1905 році священик Василь Йосипович Ципаковський чомусь записав, що в селі було всього 30 дворів і проживало 346 жителів. За даними 1910 року в церковно-приходській школі села Заріцк навчалось 39 хлопців і 4 дівчини, а в Тушебинській школі грамоти - 32 хлопці. Церковним старостою в тому році був Павло Ігнатишин, священиком – Гервасій Львович Глинський. Дворів у селі налічувалось 96, жителів - 383 чоловічого роду та 351 – жіночого. За даними 1911 року в селі була крамниця, водяний млин (14400 пудів річного перемолу) та газогенераторний млин ( 180 000 пудів річного перемолу). В “Пам’ятній книзі Волинської губернії” на 1914 рік (видання Волинського Губернського Статистичного комітету) записано, що водяний млин Е. І. Стецького перебував в оренді у І. Шлапна, на ньому працював один працівник. Радянську владу в Заріцьку встановлено у січні 1918 року. 15 липня 1920 року за іціативою воєнкома 21-го полку Першої Кінної армії був вибраний сільський комітет (ревком) із осіб, яким “вполне доверяется”: голова комітету – Хома Дмитрович Олійник; секретар – Павло Іванович Оксенчук, член комітету – Павло Трохимович Заводницький. За протоколом збори просять волосний комітет затвердити склад ревкому і всі справи товариства направляти через комітет (підписи в протоколі зборів: Савурко, Лисюк, Чернецький, Шахманцір, Ігнатишин, Шинкарук). В тому ж місяці був обраний комітет бідноти - Дмитро Григорович Коновальчук, Михайло Якович Шинкарук, Олександр Федорович Черняк. За протоколом, який підписали Гельштейн, Олійник, Оксенчук, Савурко, Базюк, Заводницький і Миронюк, особи, що ввійшли до комітету бідноти, просять “о назначении жалования”. Щойно вибраний ревком за участю Дядьковицького волосного земельного відділу провів опис майна помістя поміщика Богуша Йосипа Урбановича. За актом опису майна в помісті не залишилось. В двох помешканнях помістя проживає колишня прислуга поміщика. Біля жилих будинків розміщений хлів, а на хуторі Янівка розташовано ще один дерев’яний жилий будинок і два плетених хліви, накритих соломою. Земля поміщика ( 270 моргів або 148 десятин) засіяна селянами. В тому ж місяці губернським військовим комісаріатом в селі було організовано загін Червоної Армії в кількості 150 чоловік. Важливу роль у створенні загону відіграв член губвоєнкому, колишній матрос царського флоту, зарічанин Герасим Петрович Заводницький. Загін очолювали Охрім Мусійович Дворак, Андрій Опанасович Сисюк, Григорій Кухар. Загін держав оборону проти білополяків в селі Сухівці і мав телефонний зв’язок із армією Будьонного в селах Білів і Сатиїв. В бою з білополяками загинули Сисюк Андрій, Кухар Григорій і Заводницький Герасим. Дворак Охрім, Доманський Павло та Гейка Павло вступили в армію Будьонного і пройшли в її складі фронтами громадянської війни. Дворак Охрім Мусійович служив довгий час після громадянської війни в Червоній армії, воював у Велику Вітчизняну війну, нагороджений орденами і медалями, в запас звільнився підполковником і проживав у Ленінграді. В 1925 році, у період підпорядкування західно-українських земель Польщі, найбільшим землевласником у Заріцьку був Богушевський Юліан – 243,6 гектарів землі. У 1928 році село, більшість дворів якого розміщувалось вздовж вулиці по обидві сторони від нині діючої церкви, згоріло. Забудова жилих будинків була дуже щільною і будь-який підпал або загорання соломяного даху від іскри димаря могло бути причиною цього лиха. Будувати нові будинки зарічани почали на своїх земельних наділах. Так у селі утворились хутори. Землею в той час можна було торгувати і поступово сім’ї стали поділятись на бідніших і багатших. За переписами 1935 і 1940 років селянські господарства за кількістю землі групувались таким чином :
Всього у селі налічувалось 222 двори у 1935 році і 226 дворів у 1940 році. Найбільше землі за даними 1935 року мав Кучер Родіон – 19 гектарів. За згодою Центрального господарського товариства у Львові 06.05.1933 року у селі Заріцьк створено гурток Крайового Господарського товариства “Сільський господар”. За даними спостережної справи відділу безпеки польської влади - загальними зборами, секретарем яких був Родіон Кучер (збори проходили у будинку Павла Ігнатишина), була обрана рада у складі: голови Білоуса Антона, заступника голови Цимбалюка Мусія, секретаря Кучера Родіона, скарбника Базюка Павла, бібліотекаря Свящука Григорія, членів ради Кушнірука Івана і Кордонця Арсена. До контрольної комісії ввійшли Станкевич Парфен, Новосад Захар і Лібацькі Борис. На контролі у відділі безпеки під грифом “ТАЄМНО” перебувала ще одна спостережна справа за діяльністю “Просвітянської хати ВУС в Зажицьку Дядьковицької гміни”. За відписом округової управи до повітового староства у Рівному збори засновників Просвітянської хати відбувалися у Заріцьку 27.01.1935 року в помешканні Тихона Сисюка. Збори відкрив секретар округової управи в Рівному Степан Скрипник. Секретарем зборів був Степан Письменний, асесорами – Іван Кравчук та Іван Остапчук. До керівництва гуртка ввійшли голова Іван Кравчук, заступник голови Йосип Коновальчук, секретар Михайло Галайко, скарбник Степан Завальний, члени - Мефодій Корольчук, Іван Остапчук і Нікон Новосадюк; до ревізійної комісії - Степан Письменний, Степан Ігнатишин і Мефодій Шевчук. Звітні збори гуртка 1936 року відбулися у хаті Йосипа Горбача. Головою гуртка знову обрано Івана Кравчука. До завдань “Просвітянської хати” входило розвинути у селі діяльність аматорського гуртка, організувати хор, подбати про нових членів, поширити бібліотеку, вживати заходи щодо будівництва Народного дому. За даними 1939 року збори селян сіл Заріцьк, Плоска, Яневичі висунули кандидатом в депутати до Народних зборів зарічанина Семенюка Степана Герасимовича. В початковій школі цього року навчалось 32 учні і працювало два вчителі. В тридцяті роки в розгортанні революційної боротьби за воз’єднання західно-українських земель з Україною в селі Заріцьк активно сприяв Комуністичній партії Західної України Сисюк Йосип Тихонович. У вересні 1939 року в селі створено Заріцьку сільську Раду, ініціатори – голова Сатиєвський Павло Володимирович, Доманський Іон Григорович, Новосадюк Захар Миколайович, Корольчук Іван Никонорович, Барабаш Григорій Максимович, Дударчук Федір Хомович та Шевчук Володимир Михайлович. В цьому ж році було конфісковано поміщицьку і церковну землю. В 1940 році в селі було створено колгосп, в якому об’єдналось понад 50 відсотків одноосібних господарств. Головою колгоспу був обраний Корольчук Іван Никонорович. Німецькі загарбники в Заріцьк ввійшли 28.06.1941 року, звільнено село радянськими військами 04.02.1944 року. Багато жителів села проливало кров на фронтах Великої Вітчизняної війни, багато виборювали незалежність України в лавах УПА. На території Заріцька і навколишніх сіл в роки війни розміщувалась “сотня” збройних сил УПА під проводом зарічанина Євтуха на псевдо “В’юн”. Це був регулярний, чітко підпорядкований центральному керівництву військовий підрозділ Української Повстанської Армії, який боровся із німецькими загарбниками, а у 1944 році після підступної ліквідації органами внутрішніх справ керівництва “сотні” бійці “сотні” були направлені для формування частин Радянської Армії. Подальшої їх долі у селі не знають.
У 1950 році в селах Заріцьк, Підгірці і Гуменники було створено колгосп імені Карла Маркса. В 1959 році цей колгосп приєднався до колгоспу імені Свердлова із центральною садибою в селі Малий Шпаків та утворилась сільськогосподарська артіль “Зоря”. У 1962 році до села прокладено дорогу з твердим покриттям. На 1.01.1963 року в селі Заріцьк налічувалось 205 дворів та проживало 750 жителів, з них 352 – чоловічої статі та 398 – жіночої.
Більш як вісім віків село Заріцьк вносить свої краплі в історію нашого краю. Історичні події міняли одна одну, в кожній з них брало участь інше покоління жителів села, в різні періоди і різні народи по-різному вимовляли назву села. До 1961 року село офіційно іменували Зарицьк, де (за роздумами Я. Пури) “и” відбиває говіркову (поліську) вимову “і” зразка “сино (сіно), стина (стіна) та географічно це один і той же населений пункт, на лівому березі річки Стубелки, хоча із різними вимовами: Зареческ, Зареческо, Зарече, Зарецк, Зажицк, Зарицьк. У них в основному відмінні кінцівки, серед яких первісне “ск” здебільшого надавалось іменам населених пунктів, які символізували реальну специфіку місцевості, оформляючи так уже існуючі відповідні назви урочищ. З цих міркувань документоване “Зарече” могло колись (до поселення) належати імені урочища – простору, розміщеного “за рікою”, і за логікою початкового “за” щодо назви річки заселення місцевості йшло з півдня або сходу. Отож, зрозуміло: Заріцьк – поселення на лівому березі річки Стубли. А щодо кінцівки діючої назви “цьк”, то вона закономірно розвинулась на українському грунті внаслідок заміни кореневого “к” на “ць”. В Україні другого Заріцька немає. Але був колись на Київщині при річці Стугні. Тепер це Застугна. Про нього запис в літописах від 1106 року. До Заріцька офіційно відходив лише хутір Йосипівка, засновником якого був чоловік на ім'я Йосип. Є і інші: Діброва (Дуброва) – територіально пов’язано з дубовим гаєм; Кухарі – першими поселенцями були Кухарі; Гори – висотні місця з невеликими ярами ( тепер це куток села), є і інші кутки, такі як: Кутлянці –“найдавніші мешканці дільниці Кутки”; Заянівка – “вулиця по другому боці застінка Янівки”; Бімбери – “зарічковий квартал, де першим поселився Бімбера”; Голишівці – “місця, де проживали поселенці з села Голишева”; Шляхта – “тут ніби першими осіли переселенці з Польші, яких глузливо називали шляхтою”; Кузолупка – “місце, де ніби здирали з кіз шкуру”; Підлісоння – “околиця під лісом”; До лисиці – “у напрямку двора селянина Лисиці”; Омеляна – “тут проживали переселенці з села Омеляна”. Особливо багато в Заріцьку назв орних грунтів. Ось декілька: Вернигори – “старовинна нива, дарована за вірну службу Вернигорі”; Глинясте – “поле із залежами глини”; Гаївка – “нивка в околиці гаю”; Вітряк – “висота, на якій стояв вітряк”; Біля Хреста – “надрічковий лан, біля якого стояв хрест”; Березняк – “поле на місці березового гаю”; Ківшик або Під ківшиком – “культивована земля поблизу заглибини формою ківша”; Поруб – “поле на зрубі”; Нива – “найкраща старовинна орна земля”; Дідова погибель – “небезпечна западина неподалік двору діда Івана”; Довга шия – “орний наділ із звуженням форми шиї”; Калинівщина – “земля на місці калинових зарослів”; Коло башні – “околиця неподалік башти”; Кухарівське – “нива у маєтності чеха Кухаря”; На джерелах – “рівнина біля висотних криниць”; П”яне поле – “поле, де стояли пні зрізаних дерев”; Підгора – “нива на схилах гори”; Усова пасіка – “місце неподалік пасіки Уса”; Припашки – “доорані клаптики землі”; Сухівщина – “поля, ліси в напрямку села Сухівців”; На печі – “земля біля промислової печі”; Виногорб – “висота із зарослями дикого винограду”; Горишники – “підгорбисті грунти”; Бондарівщина – “колишнє майно Бондаря”; Грибник – “місця, де збирали гриби”; Млинки – “поле біля водяних коловоротів”; Богушеве, Волошки, Кацапове, Ївжине, Тимошове, Чайкове – ”грунти власників – Богуша, Волошка, Кацапа, Івги, Тимоша, Чайки”. Утрачені та існуючі ліси називаються: Глибока долина, Дуби, Миловиця, Попова волока, Нивки, Стребулівщина, Липки, Стечина. Крім того, є ще наймення лугів – Крутий берег, Дернівка, Адамів Кут, За ровом, Москаленкова сіножать, Мохи, Горохів луг. Осушені болота називаються: За мостом, Орлівщина, Пропасть, Шик, Янівщина. Назви висот – Круча, Лисогори, Вершок, Гринчукова гора; ярів, ставків - Лисояр, Іванова долина, До Копанки, За порубом, Смитанюків.
Не всі ці назви зможуть відтворити на місцевості сьогоднішні 371 житель села та вихідці з нього. Багато хуторів уже не існує, а на деяких є тільки залишки старих садків. Значна частина населення у 50 – 90 роки XX століття виїхала із села. В даний час село Заріцьк нараховує 142 господарства. Вікові прошарки сучасного населення такі: молодь віком від 1 до 18 років – 92 чоловіки, пенсіонерів - 120 чоловік, із них чоловічої статі - 38 чоловік, працездатного населення - 159 чоловік. Площа населеного пункту становить 181 гектар, а площа господарської території – 1632 гектари. Дев’яносторічного віку за станом на 2001 рік із зарічан досягли Созонюк Фаїна Іванівна (1907 року народження) та Шахманцір Агрипіна Володимирівна (1905 року народження). Інвалідами першої групи загального захворювання в селі є Хіночек Петро Семенович, Любитович Тетяна та Ніжник Єва Василівна. Із реабілітованих, які були засуджені за національну ідею, сьогодні в селі проживають Кухарчук Марію Степанівну та Фуше Ніну Матвіївну. Воювали на фронтах Великої Вітчизняної війни, стали інвалідами та проживають у селі: Шкіль Федір Кирилович, Корінь Іван Михайлович, Коновальчук Петро Степанович, Мосійчук Анатолій Степанович, Оксенчук Петро Семенович, Якимчук Олексій Віталійович. Залишились вдовами учасників війни в селі Людвійчук Лідія Іванівна, Варварук Софія Петрівна, Іжелюк Євгенія Ульянівна, Новосадюк Надія Зіновіївна, Цимбалюк Степанида Семенівна, Шахманцір Агрипіна Володимирівна. Учасниками бойових дій у роки Великої Вітчизняної війни були Берук Віталій Тихонович та Шкіль Петро Федорович. Сім’я Тараса Мефодійовича Шевчука втратила дочку в Афганістані. В селі проживає шість одиноких громадян похилого віку та двоє дітей-інвалідів. Протягом 2000 року зареєстровано двоє одружень та народилось 5 дітей. Сьогодні село Заріцьк оновлюється, хоча дуже повільними темпами. У вісімдесяті роки XX століття на центральній вулиці на обидва боки від церкви побудовано нові оселі. В селі функціонують побудована ще за польських часів школа, медпункт, клуб, бібліотека, дві крамниці, діє колективне сільськогосподарське підприємство. Та найбільше гуртує зарічан церква. В релігійні свята з’їжджаються до своїх родичів вихідці із заріцьких родин. Найбільш урочисто і шановано поклоняються священній батьківській землі у день відпуску, який щороку святкується у десяту п’ятницю після Великодня.
Для підготовки даного історичного нарису використано:
|