Короткий перелік найпопулярніших в Радянському Союзі творів для дітей, які по суті є плагіатом
Про те, що СРСР не соромлячись, запозичили західні винаходи, відомо добре. Радянська влада дуже вправно користувалися «залізною завісою», щоб не купувати офіційних ліцензій на той чи інший корисний товар. Не краще виглядала справа і з інтелектуальною власністю: безкоштовно «запозичили» всі, від сюжетів кінофільмів, до популярних мелодій. Блогер Максим Мирович продовжує в ЖЖ серію викриттів, цього разу – це невинні дитячі казки.
«Золотий ключик», 1935 рік і «Пригоди Піноккіо», 1883 рік
Для початку розповім про кілька хрестоматійних прикладів плагіату і запозичення, про яких ви, напевно, вже чули. Номер один у моєму списку — «Золотий Ключик» Олексія Толстого, герої і частину сюжетної лінії якого списано з «Піноккіо» італійської казки Карла Коллоді, що вийшла на 50 років раніше. У казці Карла Коллоді старий столяр по імені Антоніо (став у Толстого катеринником Карло) знаходить шматок дерева і збирається зробити з нього ніжку для столу, але поліно починає скаржитися на біль і лоскіт. До Антоніо заходить його друг Джепотто (перетворений у Толстого в Джузеппе), який і підказує Антоніо зробити з поліна дерев’яну ляльку. Нічого не нагадує)? Мудрий цвіркун, дівчинка з блакитними волоссям, пудель Медоро, розбійники Кіт і Лисиця, злий кукольник Манджафоко — все це вже було у Коллоді. Толстой цілком списав навіть цілі сцени — наприклад, напад Лисиці і Кота в масках-мішках, лікарський консиліум з лікарів-тварин над пораненим Піноккіо, сцена в таверні «Червоний Рак» (що стала у Толстого «Харчевней Трьох Пічкурів») і багато інших.
«Пригоди Піноккіо» видавалися російською мовою в 1895, 1906, 1908, 1914 роках. Особливо цікаво видання 1924 року, яке вийшло в перекладі Ніни Петровської з італійського під редакцією Олексія Толстого (тобто він її редагував за 10 років до того, як написав «Буратіно»). За словами А. Бєлінського — надалі Толстой, близьке до урядових кіл, домігся заборони на перевидання «Піноккіо» і навпаки — пролобіював вихід свого «Буратіно» величезними тиражами. А ще розповідають, що використання державної номенклатури в інтересах свого бізнесу у цій родині передається спадково)
«Чарівник Смарагдового міста», 1939 рік і «Чарівник з країни Оз», 1900 рік.
Другий приклад плагіату, про який ви теж напевно чули — свій знаменитий «Смарагдове місто» письменник Волков практично повністю скопіював з книги «чарівник з країни Оз», яку написав американський письменник Лаймен Френк Баум у 1900-му році. Олександр Волков був математиком, непогано знав англійську мову — і фактично зробив, як зараз прийнято говорити, «художній переклад» книги Баума, видавши його в журналі «Піонер» в 1939 році. Окремою книгою «Чарівник Смарагдового міста» вийшов в 1941 році — і в передмові, ні у вихідних даних Лаймен Френк Баум навіть не згадувався. У 1959 році вийшло друге видання книги, де в передмові вже був згаданий автор американського оригіналу.
Якщо ви думаєте, що Волков скопіював тільки першу частину з всесвіту Баума, то це не так, він і надалі черпав сюжетні ходи звідти — скажімо, у другій книзі Баума під назвою «Дивовижна країна Оз» Страшилу скидає захопила Смарагдове місто армія злісних дівчат під командуванням жінки-генерала по імені Джинджер, яка в подальшому стала гарною і доброю — неважко побачити тут мотиви волковського «Урфіна Джюса та його дерев’яних солдатів».
Що цікаво, решта книги Волкова (крім циклу «Смарагдове місто») залишилися невідомими, а про їх сюжетах і як можете судити за назвами — вірші «Червона Армія», «Балада про радянського льотчика», «Юні партизани» і «Батьківщина», пісні «Похідна комсомольська» і «Пісня тимурівців», радіоп’єси: «Вожатий йде на фронт», «Патріоти» і «Фуфайка», а також «Як ловити рибу вудкою. Записки рибалки» (анонсована як науково-популярна книга).
«Пригоди Незнайки», 1954 рік і «Пригоди лісових чоловічків», 1913 рік.
А тепер перейдемо до менш відомих прикладів плагіату) Любите книги про Незнайка і його друзів? У цих персонажів дуже цікава історія появи — у 1952 році Микола Носов гостював у Мінську на ювілеї Якуба Коласа, де повідав українського письменника Богдана Чалого про задум «Незнайки» — якого він вирішив написати на основі героїв Анни Хвольсон «Царство Крихіток», що була видана в 1889 році. Анна, в свою чергу, запозичила своїх героїв у канадського художника і письменника Палмера Кокса, чиї комікси виходили в 1880-х.
Нативна реклама Relap
Саме Палмер Кокс і придумав Незнайка. У цього письменника є цілий цикл про маленьких чоловічків, що живуть в лісі і відправляються на пошуки пригод — в коміксі «Дивовижні пригоди лісових чоловічків» вони точно так само, як і герої Носова, летять подорожувати на саморобному повітряній кулі. Правда, тут потрібно додати, що на відміну від Толстого і Волкова, у Носова все ж вийшло цілком самостійний добуток зі своїм сюжетом — по суті, він запозичив лише імена героїв і пару сюжетних ходів.
Що цікаво — Палмер Кокс придумав і іншого улюбленця радянських дітей — Мурзилку, саме таким ім’ям звали одного з його героїв у дореволюційному російськомовному виданні Хвольсон. Правда, герой Коксу сильно відрізняється від радянського Мурзилки (піонера, журналіста і фотографа), у Коксу це франтоватый сноб в циліндрі, який дещо зневажливо спілкується з іншими героями книги і намагається не забруднити своїх білих рукавичок.
«Старий Хоттабич», 1938 рік і «Мідний Глечик», 1900 рік.
Теж не дуже відомий приклад «м’якого плагіату», який можна назвати запозиченням деяких сюжетних ходів — відома казка про Хоттабича, написана Лазарем Лагіним в 1930-х роках, сильно перегукується з книгою англійської книгою автора Ф. Енсті під назвою «Мідний глечик», що вийшла в 1900-му році.
Про що книга «Мідний глечик»? Якийсь молодий чоловік знаходить старий мідний глечик і випускає на волю джина, який абсолютно незнайомий з реаліями сучасного життя після тисячолітнього ув’язнення. Джин Факраш, намагаючись принести користь своєму визволителю, робить безліч курйозних вчинків, що доставляють визволителю тільки проблеми. Нічого не нагадує)? Точно так само, як і Хоттабич, Факраш абсолютно не розуміє дії сучасних механізмів і фабрик — вважаючи, що в них укладені джини. Як бачите, сюжети дуже схожі.
Лазар Лагін переніс дії в СРСР, ввів ідеологічну складову — піонер Волька не приймає подарунків джина з-за «презирства до приватної власності» і постійно розповідає йому про переваги життя в СРСР, так і кінцівки у книг різні — Факраш повертається назад у пляшку, а Хоттабич залишається жити в наші дні звичайним громадянином. «Хоттабич» витримав кілька перевидань — у 1953 році в розпалі була «боротьба з космополітизмом», і до книги додали вкрай різких випадів на адресу США, постколоніальних влади Індії і так далі.
Через два роки у новому виданні правки прибрали, але натомість додали нових — на килимі-літаку герої книги прилетіли з Москви під владу капіталістів, і тут же стали нестерпно страждати) до Речі, пишуть, що сам Лазар Лагін не торкався до тексту книги після виходу першої версії, а вносив правки незрозуміло хто.
«Доктор Айболить», 1929 рік і «Доктор Дуліттл», 1920 рік.
На закуску моя улюблена коктейльна вишня на торті — всім відомий добрий лікар Айболить був практично дочиста списаний з доктора Дуліттла, книги про якого вийшли десятьма роками раніше. Письменник Х’ю Лофтинг придумав свого доброго доктора, сидячи в окопах першої світової війни — як своєрідну альтернативу страшної навколишньої дійсності.
Добрий доктор Дуліттл (від англ. do-little, «роби мале») живе у вигаданому містечку, лікує тварин і вміє розмовляти на їх мовах, у Дуліттла є кілька близьких звірів серед тварин — порося Га-Габ, собака Джип, качка Даб-Даб, мавпа чі-Чі і Тянитолкай. Пізніше Дуліттл їде в Африку на допомогу хворим мавпам, його корабель зазнає аварії, а сам він потрапляє в полон до місцевого королю Джоллиджинкии і переживає безліч пригод, але в кінці кінців рятує хворих тварин від епідемії. Корній Чуковський стверджував, що прототипом Айболита став Цемах Шабад — відомий єврейський лікар і громадський діяч з Вільнюса, але неважко побачити, наскільки схожі сюжети і герої Чуковського і герої Х’ю Лофтинга — навіть Бармалей був списаний з африканського короля-лиходія.
Як бачите, навіть сюжети багатьох відомих дитячих книг в СРСР були, скажімо так, «запозичені». На цьому тлі виділяється чесний вчинок Бориса Заходера — він переказав радянським дітям історії про Вінні Пуха, чесно вказавши автора — Алана Олександра Мілна.