Речники Правди / Автор-упорядник Зеновія Філіпчук. — Львів: ЛА “Піраміда”, 2016. — 144с.
Петро СОРОКА
Ця книга особлива і шукати їй аналогів у нашій літературі не так просто, не так легко. Вона про літературно-мистецькі зв’язки двох сусідніх народів — українців та чехів, і народилася після творчого відрядження львів’янки Зеновії Філіпчук, директора Народного музею Тараса Шевченка, в столицю Чеської Республіки Прагу.
У цій праці авторка відштовхнулася від біблійного “Пізнаєте Правду — і вона звільнить вас”, а назву запозичила з однойменного ві- рша Спиридона Черкасенка, де є такі рядки: Свої слова, свій заповіт В уста їм вклав Ти, милий Боже, І пролунало на весь світ: Святая Правда переможе! У стислій за обсягом, але місткій за змістом передмові авторка наголошує: “Взаємоповага і почуття гідності єднають сьогодні два слов’янські народи. Чехи завжди були прихильними до українців, адже протягом тисячолітніх відносин між нами не було жорстоких протистоянь чи конфліктів. Значить, обидва народи у своїх духовних глибинах керуються справді вічними істинами, бо недаремно сказано: “Пізнаєте Правду — і вона звільнить вас”.
Насамперед звільнить від зверхності, непоміркованості, агресивності — усього того, що виробилося за кулісами брехні. У цій книзі подано думки людей, які служили Правді, і досі їхнє вчення — на сторожі людства. Український поет-пророк Тарас Шевченко та чеський філософ і перший президент республіки Томаш Масарик є рідними синами не лише своїх народів. Їхні переживання, погляди та застереження залишаються актуальними й сьогодні”. В ім’я святої правди і заради відновлення історичної справедливості Зеновія Філіпчук любовно зібрала, що називається, по крупинках, усе вартісне і знакове, що створили українці на чеській землі і що засвідчує нашу тісну дружбу.
Книга має струнку, добре продуману композиційну побудову і складається з передмови, написаної українською і чеською мовами і п’яти розділів, назви яких говорять самі за себе: “Літературна шевченкіана міжвоєнної Праги”, “Речники Правди: Тарас Шевченко, Томаш Масарик”, “Петро Терпило, Пилип Терпило “Гете і Шевченко”, “Рядки, що пройшли крізь серце (афоризми), “Єднання двох культур (з мого празького щоденника)”. Останній розділ теж адаптований чеською мовою.
А ще у книзі багато світлин, які посутньо доповнюють щоденникові нотатки авторки. Ця книга — своєрідна антологія, що рясніє від гучних і малознаних широкому читацькому загалові імен, тут Олександр Колесса і Юрій Дараган, Оксана Лятуринська і Віктор Цимбал, Михайло Михайлів і Олександр Русов, Павел Шафарик і Ян Гус, Ян Коллар і Вацлав Ганка, Софія Русова і Йозеф Фріч, Аркадій Животко і Марія Омельченкова, Микола Шаповал та Іван Мірчук, Яким Ярема і Дмитро Антонич, Степан Смаль-Стоцький і Симон Наріжний…
Високий мартиролог можна продовжувати ще довго. За кожним із цих імен не тільки вагомі творчі чи наукові здобутки, важлива політична місія і суспільна діяльність, а й цікава, сповнена драматизму доля, високе становлення душі. Звичайно, ця книга могла розростися до товстого фоліанта і матеріалу не забракло б, але Зеновія Філіпчук дбала передусім про те, щоб вона була читабельною і суголосною нашому летючому часові, тому неймовірно ущільнювала текст, стискала до вибухової густини, вибирала найпосутніше, найпромовистіше і найприкметніше.
Тут є дещо ширша за обсягом монографічна розвідка Петра і Пилипа Терпилів “Гете і Шевченко”, але вона сприймається не більше як виняток, усе інше нагадує строкату мозаїку, колаж, де домінує його величність афоризм, максима і крилатий вислів. Такі вибрані думки з праць Т. Г. Масарика і про Масарика, такі “рядки, що пройшли крізь серце”, де зібрано повчальні сентенції чи просто цікаві вислови Софії Русової, Галини Журби, Василя Королева-Старого, Петра Дереша, Августина Волошина, Михайла Пронченка і Е. Кузьмівної.
Деякі з них варті того, щоб бути зацитованими: “Людська душа є посудина на віру й потребує бути заповнена своїм питоменним змістом — вірою”, “коли робиш творчу працю — підтримуєш Божі інтенції, Всемогутній тобі скрізь помагає. Коли ж руйнуєш, ненавидиш і мстиш — помагаєш чортові” (Василь Королів-Старий).
“Ми маємо лиш одно: молодь! Її мусимо спасти за всяку ціну від шкідливих впливів тих старих, патентованих, чистокровних галицьких патріотів. Лиш в молоді наша надія і сила, а старих мусимо усунути за всяку ціну. Не вмієте — не боріться!” (Петро Дереш). “Краща будучність народа зависить від поступа свідомости; лиш ясна народна свідомість може в нас витворити культ ідеалів, які можуть оборонити великі маси громадянства” (Августин Волошин). У книзі також чимало віршів, що не просто вносять особливу ліричну ноту в загальний текст, а й надають йому святковості, сказати б, аркодужності, забезпечують його звучання на рівні вищих партитур.
Тут поезії Євгена Маланюка, Олександра Олеся, Олега Ольжича, Галини Мазуренко, Олекси Стефановича, Наталі Лівицької-Холодної, Андрія Гарасевича, Івана Ірлявського, Антона Павлюка, Кості Вагилевича, тобто тих митців, кого неприхильна доля повела з рідної землі на чужину і хто знайшов другу батьківщину в сусідній Чехословаччині. Нині оті митці відомі як члени Празької школи, без якої неможливо уявити собі історію української літератури ХХ ст.
Більшість із них сприймаються як хрестоматійні поети, інші, хоч і не входять у класичний канон, але завдяки світлому таланту і життєвому подвигу здобули глибоку шану в сучасників і залишаються жити в серцях вдячних нащадків. І, звичайно ж, над усім поетичним блоком книги (хоча не тільки над ним) владарює пророча і геніальна постать Тараса Шевченка.
Зеновія Філіпчук ніби перевіряє вогненним Кобзаревим словом кожен рядок і навіть слово у цій книзі. Перевіряє на справжність і правдивість, чистоту звучання і красу вислову, як сказав би М. Дочинець, “зрячість пера”. Важко стриматися, щоб не процитувати бодай кілька невеличких фрагментів зі щоденника авторки, яким завершується це видання, і який звучить як високий ліричний акорд.
“Неодноразові відвідини Праги завжди викликають у мене особливі відчуття… Ідеш — і дух захоплює. Жодного натяку на сірість чи самовільне розфарбування фасадів у рекламні кольори. Дуже тонко реставровано кожну старовинну будівлю, якщо і є модерні вкраплення — вони не дратують”. “Нашого сліду у Празі багато… Скарбницею україніки на європейському континенті по праву вважається Слов’янська бібліотека, де я маю велику приємність працювати, коли тільки приїжджаю сюди. Особлива аура панує в її стінах.
Коли гортаєш старовинні видання, яких торкалися руки наших знаменитих предків (багато книг з автографами), відчуваєш, з якою вірою творили ці славні мужі українську справу на чужині”. “У Празі багато українських заробітчан. Це наші сучасники, які в пошуках праці опинилися далеко від рідного дому. Та багато з них усвідомлюють, що вижити в чужомовному середовищі вони зможуть лише тоді, коли будуть “…триматися разом і молитися Богові”.
У греко-католицькому храмі святого Климента, що в самому центрі міста (настоятель о. Василь Сливоцький), завжди велелюдно”. Архітектоніка цієї книги, її добре продумана концепція побудовані таким чином, що її градаційна напруга постій- но зростає, а зміст піднімається на все нову емоційну висоту, і маю певність, хто увійде в її стихію, уже не зможе вийти з неї, не перегорнувши останню сторінку. Більше того: такі книги варто тримати на своєму робочому столі тривалий час, тому що кожне повернення до них дарує якесь нове відкриття. Принаймні так воно у мене: ось уже майже рік я перечитую ті чи ті місця, виробивши собі своєрідну опцію сприйняття, і щоразу сприймаю їх ніби уперше, так багато тут підтекстів, прихованих архетипів та промовистих символів.
Ця книга надається до глибоких розмислів та узагальнень, безмір її смислу зачаровує і потрясає. Вартісний також сам по собі й біографічний фактаж, тому видання може бути використане як посібник у школах і вишах. Кожна справжня книжка має свою акустику, аромат і естетичну енергію. “Речники Правди” тому й притягують так магнетично, що спроможні полонити образним словом, глибокими смислами, внутрішньою гармонією, високою інформативністю тексту, зворушливим рівнем емпатії і абсолютною внутрішньою свободою.
Це книга, що просвітлює і облагороднює, збагачує і перевіряє на патріотизм. Тут і вогонь викривальної інвективи, і болісна ностальгія за рідним краєм, і свідчення дієвості чесного і правдивого перед людьми і Богом слова. Хочеться вірити, що життя у цієї книги мудрої, як істина, і глибокої, як джерело, заповідається довге і до неї охоче припадатимуть ті, для кого правда залишається непохитним провідником на всіх життєвих перехрестях, а любов до рідної землі й повага до сусідів визначальними у високому кодексі життя.
Петриківський Ліс
