Історик і митець Йоханан Петровський-Штерн

Йоханан Петровський-Штерн – історик і митець, який живе в Чикаґо, хоч народився і виріс в Україні. Він є головою катедри юдаїки ім. родини Краунів та професором єврейської історії Північно-Західного університету (Чикаґо та Еванстон), де викладає ранньомодерну та модерну европейську і східноевропейську історію та культуру, зокрема культуру та історію України. Він опублікував із пів десятка монографій, чотири з яких перекладено українською. Серед нагород, які Петровський-Штерн отримав за свої наукові публікації, – Національна книжкова премія США за книжку з єврейської історії, премія Української асоціяції Північної Америки, премія президента Львівського книжкового форуму та номінація на Пулітцерівську премію. Його художні твори виставлялися у музеї Інституту Спертус (Spertus Museum Gallery) та Українському Інституті сучасного мистецтва в Чикаґо, Українському музеї та Українському Інституті Америки у Нью-Йорку, у Національній художній ґалереї ім. Бориса Возницького у Львові, а також у Французькому інституті в Києві. Тепер його твори виставлено у Zorya Fine Art Gallery в Ґринвічі (штат Конектикут), а нові картини в жовтні буде виставлено в Українському інституті Америки.

Як так сталося, що милий єврейський хлопчик українського походження, до того ж киянин, опинився у Чикаґо як викладач і художник?

У Києві 1970–1980-х я не був ані євреєм, ані українцем. Але ще змалку я відкидав асиміляційний вектор мого безпосереднього середовища, і з тринадцяти-чотирнадцяти років заглибився в релігійні пошуки. На старті моєї кар’єри як викладача катедр іспанської філології та зарубіжної літератури в Київському університеті ім. Тараса Шевченка (ступінь кандидата наук здобув у Москві, у МДУ) я перекладав, переважно російською мовою, зарубіжних письменників та мислителів: Хорхе Луїса Борхеса, Ґілберта Кіта Честертона, Леонардо Шашу, Ґабріеля Ґарсія Маркеса, Хуліо Кортасара та Хосе Ортеґу і Ґасета. Мої критичні статті і переклади цих авторів з’являлись у найпрестижніших радянських виданнях, я мріяв про літературознавчу кар’єру й навіть почав працювати над монографією «Культурологічна проза XX століття».

Проте мої тривалі релігійні пошуки привели мене на початку 1990-х від православ’я через дзен і англо-католицизм до юдаїзму. Відкриття – чи, якщо точніше, винахід – новітньої для мене юдейської традиції змусив мене перетворитися з космополітичного homo sovieticus на єврея, що прагне дотримуватися релігійних приписів. Водночас прийшло переосмислення мого ставлення до власних українських коренів. Нова ідентичність вимагала нових інтелектуальних зусиль, і я вирушив до Бостона по другий науковий ступінь уже в іншій галузі – сучасній єврейській історії. Хто 1996 року здогадувався, що я зможу конкурувати на американському ринку і що буду спроможний потрапити до Північно-Західного університету й очолити катедру юдаїки? Я й досі не можу втямити, як таке могло трапитися з людиною, яка почала вчити гебрайську абетку в січні 1992 року.

Письменники, співаки і поети часто є ще й художниками. Науковці ж рідко ступають на цю територію. Як ви стали художником?

2009 року на зустрічі випускників однокласники згадали, як у школі я робив замальовки й малював на кожному уроці, починаючи від першого класу. Батьки, напевно, знали про це і віддали мене до художнього гуртка у печерському Палаці піонерів, керівник якого пояснював учням, як малювати череп. Оскільки я волів малювати щось більш амбітне, соціяльно зорієнтоване та багатоколірне, наприклад, першотравневу демонстрацію, а не нудний сірий череп, то залишився у цьому гуртку ненадовго. Проте руки свербіли, і хотілося малювати. Тоді батьки попросили Давида Мірецького, київського художника з кола своїх найближчих друзів, узяти мене під опіку. Я провів у його приватній студії рік. Про цей рік і мої подальші спроби вчитися у Давида in absentia, а також про феномен Мірецького можна написати й розповісти чимало, і колись я саме так і зроблю. Наразі коротко: після арешту й вимушеної еміґрації Мірецького я залишився сам на сам зі своєю пристрастю до малювання.

Ви не боялися, що вас спіткає доля Мірецького?

Куди мені до мого вчителя! Не забувайте про якість і рівень таланту. Давид Мірецький розглядав явище homo sovieticus через бройґелівську призму. Він – геній кольору, глибинної соціяльної тематики, непересічний іронік, який із неймовірною симпатією ставиться до своїх персонажів. Коли у Київському художньому інституті відбувалась його перша групова виставка, Тетяна Яблонська оглянула декілька десятків фахових робіт молодих художників, зокрема Мірецького, і сказала: «Я бачу тут лише одного художника». Це була її думка. Проте для радянської влади талант Мірецького був чималим викликом, а його образність – із погляду тогочасної партійної ідеології – хибною сатирою на радянську людину. У моєму випадку все було зовсім інакше. Я був і залишаюся людиною значно меншого таланту, яка досягла зрілости дуже пізно і якій до задовільного професійного рівня ще рости й рости. Тож навіщо їм, партійним босам, було перетворювати мене у революціонера, переслідуючи мене; може, їм удалося би приборкати чи купити мене?

У вас були якісь проблеми з КҐБ?

На жаль, мій поганий характер надто часто псував мені життя. Рабі Фридрих Ніцше вчив: «Живи небезпечно!». Друзі й батьки намагалися мене захистити, нагадували, щоб я тримав язика за зубами і не дражнив гусей, тобто радянське начальство. Іноді я прислухався до їхніх порад, проте не завжди. Знайти баланс між «тримати язика за зубами» і колаборацією з режимом було проблемою нетривіяльною, особливо якщо взяти до уваги, що я цінував інтеліґентське середовище, плекав усілякі російськоцентричні міти і не мав намірів залишати СРСР. І хоча у моєму будинку в серпні 1979 року був обшук, а в студентські роки на мене щонайменше двічі було написано доноси, в яких мене звинувачували у поширенні антирадянських наклепів, борцем із режимом я не був.

Так, я був викладачем найкращої гуманітарної катедри у найкращому університеті країни, позаяк я відмовився співпрацювати з КҐБ (двічі) і відмовився (двічі) від членства у комуністичній партії заради кар’єри та статусу «виїзного». Повторити шлях Мірецького було неважко, а уникнути його – нелегко.

Що ви любили більше: науку чи живопис?

Я не можу обрати лише одне з двох. Я заглиблююсь у мистецькі пошуки, щоб дистанціюватися від науки, очистити голову для складнішої роботи і, що найважливіше, поміркувати про візуальну мову, про образи й теми, яких я не можу або не хочу передавати словами. Простіше кажучи, там, де я закінчуюсь як історик, я починаюся як художник. Ці дві галузі підтримують і доповнюють одна одну.

Де ви черпаєте натхнення для своїх образів?

Я використовую те, про що читав і що вивчав: від біблійних і рабинських середньовічних сюжетів до літературних та історичних мітів, – щоб винайти свої образи. Якщо частину моїх робіт уважають за візуальний мідраш [мідраш – середньовічний рабинський наратив-коментар до Мойсеєвого П’ятикнижжя. – Й. П-Ш.], це значить, що я мушу опанувати справжній традиційний мідраш, аби побудувати довкола нього візуальний наратив. Падіння людей із Вавилонської вежі та їхня загибель – це образ із відомого мідраша на відповідний сюжет із Книги Буття. Але, якщо придивитись уважно, моя Вавилонська вежа – це не обов’язково споруда у Давній Месопотамії...

Із погляду стилістики, здається, що на ваші картини справили значний вплив твори Марка Шаґала та Марії Приймаченко.

Я дуже пізно відкрив для себе Марка Шаґала. У СРСР (принаймні в колі друзів дому) не було його альбомів, а в тогочасних радянських музеях не було його творів. Принаймні я не бачив їх ні у Московському музеї ім. Пушкіна, ні в Музеї російського мистецтва в Лєнінграді. Крім того, коли вже у 1990-х я відкрив його для себе (переважно завдяки зібранням у паризьких музеях), то зрозумів, що Шаґал рухався від єврейських сюжетів до універсальних, від Вітебська до Парижа. Він шукав і знайшов засіб універсалізувати єврейські сюжети. Я ж рухаюсь у протилежному напрямі, намагаючись юдаїзувати (чи простіше – «оєвреїти») будь-яку універсальну тему, якої торкаюся.

Приймаченко. Я благоговію перед цим іменем. Я вважаю себе учнем Марії Іванівни, якої ніколи не знав. Коли 1973-го чи 1974 року мій наставник залишив СРСР, він натякнув мені, що з мене міг би вийти художник, але мені бракує відчуття кольору. Тож я звернувся до картин українських народних художників – таких, як Галина Собачко, Катерина Білокур і, понад усе, Марія Приймаченко, щоб навчитися колористики. У бібліотеці моїх батьків був набір маленьких поштівок із картинами Приймаченко. Я брав ті малюсінькі малюнки і збільшував їх на великих аркушах паперу (формату ватмана – 50х40 см, варіятивно), відтворюючи кольори і вивчаючи їхні особливості. Згодом я скористався словником народної творчости Приймаченко, з її переважно язичницькими мотивами, щоб завдяки їм відтворити на полотні сюжети суто релігійного змісту, переважно з Нового Завіту. Чимало моїх тогочасних малюнків опинилися в приватних колекціях у Києві та Москві (ліворуч – робота «у стилі Приймаченко» 1983 року з приватної колекції у Москві).

Хто є вашими улюбленими художниками?

Роберт Шуман казав, що запитання «Хто твій улюблений композитор?» не з найкращих, адже було багато великих композиторів, яких варто знати. Думаю, я добре обізнаний із різними мистецькими напрямками. Я проводив дні й тижні у музеях, зокрема, у Kunsthistorisches Museum у Відні, Alte Pinakothek у Мюнхені, D’Orsay в Парижі, Королеви Софії у Мадриді, Gemäldegalerie у Берліні. У цьому сенсі я навчався у сотень художників. Мені подобаються руки на полотнах Майстра Ґрюневальда, силуети Тулуз-Лотрека, соціяльні теми Боля та Остаде, мінімалізм Утамаро і Хірошіґе, насичені кольори Ґутузо, поєднання аванґарду і народної техніки Ґончарової та Сінякової, і, безумовно, квіткові орнаменти Білокур та світ тварин Приймаченко.

Можу назвати багатьох інших, але повернімося до вашого головного запитання. Серед моїх улюблених митців я назву п’ятнадцятьох. Номер 1 – це Пітер Бройґель-старший. Він також під номерами 2, 3, 4 і 5. Далі йде Лукас Кранах за номером 6. Потім – Рембрандт: номери 7, 8 і 9. Ото Дикс – десятий. Еґон Шилє – одинадцятий. Приймаченко – номер 12, Ван Ґоґ – номер 13, Кустодієв – 14-й і Малевич – 15-й. Але цей список не вичерпано. Бо в ньому за кожною позицією «мне, как очевидцу», підморгує Давид Мірецький.

Перші дев’ятеро походять із XVI і XVII століть. Чи не вважають вас через це надто старомодним?

Ви запитали про моїх улюблених художників, але ми ще не обговорили моїх улюблених жанрів і стилів. Більшість моїх робіт оформлено в композиціях чорного, білого і червоного кольорів, завбільшки з плакат. Я використовую візуальні елементи німецького експресіонізму, російського аванґарду, української школи бойчукістів, англійських прерафаелітів і, звісно, польського політичного плакату. Я обожнюю аванґард (особливо «Вікна сатири РОСТА» Маяковського), хоча й ненавиджу аванґардний політичний порядок денний, із його виправданням соціяльного насильства. Що казати про улюблених художників, чию мову ти наслідуєш та чиї політичні гасла заперечуєш? Я роблю так: не долучаю більшости аванґардистів (від Седляра до Лисицького) до рейтинґу улюблених художників, але постійно використовую їхню мову, щоб оскаржити чи бодай підважити їхні ідеологічні гасла.

І останнє запитання. На відміну від багатьох науковців і художників у вас чудове, тонке почуття гумору та самоіронії. Звідки вони?

Від великих мислителів минулого і сучасности. Приміром, від Роберта Фроста, який казав: «Прости мені, Господи, мої дрібні кепкування з Тебе, і я пробачу Тобі Твій найбільший жарт наді мною».

Із роботами Йоханана Петровського-Штерна можна ознайомитися на його особистому сайті: http://yps.gallery.

Alexander Motyl, «Historian and artist Yohanan Petrovsky-Shtern», The Ukrainian Weekly, September 6, 2019. Авторизований та доповнений переклад із англійської Івана Жежери. Публікуємо з люб’язного дозволу співбесідників та редакції «The Ukrainian Weekly».