Хуст — місто в Закарпатській області України, центр Хустської міської громади та Хустського району. Географічно місто розташоване в Карпатах у Верхньотисинській улоговині у місці впадіння Ріки до Тиси. 2020 року чисельність населення становила 28 321 особа.
На околицях населеного пункту височить гора вулканічного походження, на якій 1090 року почалось будівництво замку-фортеці (тепер у руїнах). Замок слугував для охорони шляху до копальні солі в Солотвині. У XVI—XVII століттях за Хуст і його замок часто воювали Габсбурги і семигородські князі, на нього здійснювали напади турки і татари. 1709 року Ференц Ракоці скликав у Хусті семигородський сейм. 1766 року замок знищили удар блискавки і пожежа.
У Хусті в 19 столітті жив і похований філософ Василь Довгович. 21 січня 1919 року тут зібрався Всенародний Конгрес угорських русинів, що утворив Центральну Народну Раду і ухвалив рішення про приєднання Закарпаття до України. 10 листопада 1938 Хуст став столицею автономної Підкарпатської Русі у складі Чехословацької республіки, куди евакуювався уряд Августина Волошина з Ужгорода. 15 березня 1939 року тут зібрався Сойм Карпатської України, який проголосив незалежність Карпато-Української республіки. Хуст був свідком її національно-державного відродження та збройної боротьби між Карпатською Січчю та чеськими й угорськими військами.
Територію, на місці якої виникло місто, заселили ще з найдавніших часів. Археологічні розкопки, які проводила Академія наук УРСР у 1947—1961 роках, встановили, що в І столітті тут проживали носії культури карпатських курганів.
Місто виникло і розвивалося біля підніжжя замкової гори як посад і торговий центр широкої землеробської округи і один із центрів на «соляному шляху» із солотвинських соляних шахт в Дунайську улоговину. Архівні джерела стверджують, що Хустський замок побудували для захисту східної частини Угорської держави та для приборкання переможених русинів, а будівництво розпочалося 1090 р. і закінчено за правління короля Бели III 1191 року.
Згодом у Хустському замку розташувався королівський гарнізон, який очолював комендант фортеці. 1577 р. місцевий замок був значно укріплений, збудовані окремі фортифікаційні споруди. До замку із заходу, від річки Хустеця, вела серпантинна дорога. На півдорозі до фортеці, де на південній частині гори починався крутий схил, стояв сторожовий будинок, руїни якого помітні і зараз. Тут розміщувалася сторожа. З цього будинку до замку вів підземний коридор. Отож замок був з’єднаний таємним ходом зі сторожовим пунктом.
При вході у зовнішній замок були великі і важкі в’їзні ворота. Вони містилися на південному сході, куди вела серпантинна дорога. Ворота захищала могутня прямокутна вежа, що височить з правого боку. А з лівого є залишки другої вежі, яка захищала ворота і південний бік фортечної стіни. Ці споруди з’єднував вузький коридор, який служив своєрідною пасткою: у випадку проникнення туди ворога його можна було інтенсивно обстріляти.
Вежа над в’їзними воротами була найбільш укріпленою з південного заходу, де замкова стіна з’єднувалася з будинками внутрішнього замку. Вздовж дороги, що вела до воріт внутрішнього замку, розташовувалися надвірні жилі будинки.
Перед воротами внутрішнього замку існував глибокий рів завширшки 8,5 м, через який вів перекидний міст. Піднятий міст перекривав прохід між зовнішнім і внутрішнім замком і закривав собою в’їзні ворота у внутрішній замок. Зразу ж за воротами на південному боці були розміщені жилі та адміністративні приміщення, казарми і навіть корчма. Над воротами по обидва боки здіймалися високі кілеподібні вежі, які захищали підступ до них. В одній із них, з північного боку, розташовувався пороховий склад. Другий пороховий склад містився на північно-західному боці замку.
На стінах внутрішнього замку були обладнані майданчики для важких гармат. Тут стояла найбільша гармата, постріл з якої вранці повідомляв про прихід нового дня. Біля вежі у скелі був викопаний колодязь, глибина якого сягала 160 м. Він забезпечував гарнізон водою в період облоги. Внутрішній замок міг захищатися і після взяття ворогом зовнішнього замку. Зі східного боку внутрішній замок завершувався двома могутніми бастіонами і високою кілеподібною вежею. Північну частину внутрішнього замку охороняла квадратна сторожова вежа, звернена до верхів’я річки Ріки.
Зимові приміщення власників замку і коменданта містилися на другому поверсі внутрішнього замку, поряд із сторожовою вежею. Літні приміщення містилися на південній стороні замку. Вони мали великі вікна, через які було видно річку Тису і дорогу, що проходила під замком. Внутрішній замок був покритий дранкою. У південній частині його стояла вежа, збудована в 1554 р. за наказом австрійського імператора Фердинанда І і тому носила його ім’я. Верхня частина вежі служила арсеналом, середня — каплицею, а нижня — пороховим складом.
Підхід до замку з боку села Бороняви охороняла Бубнова вежа з просторим залом без вікон. Тут також знаходився пороховий склад. На другому поверсі був світлий зал замкової каплиці, а вище — склад із зброєю. Вежі домінували над замком і служили для оборони, якщо ворогові вдавалося проникнути всередину фортеці. В інший час вежі виконували сторожову роль. Розміщені на найвищих і найменш уразливих місцях, вони були командними пунктами замку. Під час облоги в них перебували володарі замку зі своїми сім’ями. Звідси здійснювалося керівництво боєм. Важливу роль в обороні відігравали головні ворота замку. Їх прикривали вежі і штучні та природні укріплення.
У північній частині замку, поблизу воріт, стояли цегляні будівлі з склепінням і вузькими вікнами. То були хліви і конюшні. Кухня і кілька кімнат містилися поблизу Бубнової вежі. В цій частині замку була також казарма і кузня. Перед глибоким ровом стояла замкова пекарня. Біля неї протікав струмок, завжди повний свіжої води. Круті схили Замкової гори робили неможливим штурм замку одночасно з усіх сторін. У 1594 році татарська орда хана Гази II Ґерая напала на Марамороську жупу, дуже її пограбувала, але замок взяти не змогла.
1660 року турецьке військо вторглося в Мараморощину. Трансільванський князь Янош Кемені при підтримці австрійського імператора Леопольда І, який надіслав йому німецький гарнізон, укріпився в Хустському замку. Фортеця в той час була настільки могутньою, що турки не насмілилися брати її штурмом, а відправили для переговорів делегацію, в складі якої був відомий турецький мандрівник Евлія Челебі. Він є автором 10 томів «Книги подорожей», де розповідається і про перебування турецької армії в 1660—1666 рр. на території Угорщини, зокрема на Закарпатті. Переговори успіху не мали. Турки відступили з Хуста на захід, руйнуючи закарпатські села.
1677 року загони куруців очолив угорський політичний діяч, один з керівників боротьби за незалежність Угорщини проти австрійського гніту граф Імре Текелі. Одним з центрів руху куруців став Хустський замок. 10 жовтня 1677 біля села Королева Севлюського округу військо куруців, кероване Імре Текелі, вщент розбило австрійське військо лабанців генерала Шміда. Але 9 травня 1687 року через зраду Мараморського жупана в замок були введені австрійські війська.
З другої половини XVII століття відомий найдавніший герб Хуста: на блакитному тлі — дві перехрещені срібні стріли, супроводжувані срібним півмісяцем і двома шестикутними золотими зірками.
На початку XVIII століття на території Закарпаття активно діяли повстанські загони опришків на чолі з Григором Пинтею, Федором Бойко, Іваном Бецею та іншими. Особливо активно діяв на території Східного Закарпаття загін «народних месників» Григора Пинті. Про повстанців Пинті народ створив багато переказів і пісень, особливо про його діяльність у районі Хустського замку. У переважній більшості народних творів говориться про зруйнування Пинтею замку, в якому проживали феодали, що гнобили селян.
1717 р. на Закарпаття здійснили останній напад татари. 12-тисячна орда з величезною здобиччю і багатотисячним натовпом невільників поверталася в Крим після наскоку на Дунайську низовину. Татари не наважилися напасти на замок і, пройшовши лівим берегом Тиси, намагалися без перешкод відійти в Крим. Та гарнізон Хустського замку сам зробив сміливу вилазку і біля села Вишкова завдав татарам поразки.
У битві брало участь все чоловіче населення Вишкова, а жінки і діти в цей час рятувалися в приміщенні церкви. Татари перебили там близько 300 жінок і дітей. Однак за це вороги жорстоко поплатилися. В урочищі Стримтура народне ополчення завдало їм жорстокого удару. В битві загинуло понад 6 тисяч татар, було звільнено понад 7 тисяч невільників, серед яких багато дітей. Переможцям дісталась і велика здобич, в тому числі близько 8 тисяч татарських коней. Це був останній бойовий виступ гарнізону Хустського замку. На той час замок вже занепадав, хоч і вважався ще недоступною твердинею.
3 липня 1766 року о 6-й годині вечора над Хустом пронеслася сильна гроза, і блискавка в трьох місцях вдарила в замок. Після перших ударів громовиці загорівся дах. Мешканці боялися, аби вогонь не проник до порохової башти. Втім, друга блискавка вдарила саме в порохову башту, і вибух страшенної сили потряс землю. Камінням перекрило єдиний вихід із замку. Багато людей загинуло від вибуху та у вогні. Всі будинки були зруйновані або згоріли. Згодом розпочали ремонтні роботи, але заново відбудувати колись неприступний замок було вже неможливо, і він поступово почав занепадати.
Руїни стали джерелом дешевого будівельного матеріалу. У 1799 було розібрано східну частину замку для спорудження католицького костелу та різних державних будівель. Цікаво, що пам’ять про руйнування замку 1766 було увічнено в новішому гербі Хуста, чинному у XIX — на початку XX століття: на червоному тлі на зеленій горі руїни срібного замку з трьома вежами й трьома бійницями. У XIX столітті Хуст перетворився на торгове містечко, як центр Хустського повіту Марамороського комітату.
Після розвалу Австро-Угорської монархії з ініціативи українських сил (зокрема братів Юлія та Михайла Бращайків) 21 січня 1919 року в Хусті відбувся Всенародний закарпатський конгрес, на якому 420 делегатів з 175 населених пунктів Закарпаття прийняли історичне рішення: «До України!». Та в силу історичних обставин весь край було прилучено до Чехословаччини.
Входження краю до складу чехословацької держави сприятливо вплинуло на загальний економічний, господарський та культурний стан Закарпаття, зріс рівень промисловості. Заходи уряду країни перетворили економіку з аграрної в аграрно-індустріальну, покращився життєвий рівень населення, стрімко розвивалися міста. Зміни не оминули і Хуста: впродовж 1920-1930-х років його населення зросло вдвічі. Якщо в 1910 році в населеному пункті проживало близько 10 тис. осіб, то у 1930 — 17883, а на початок 1937 року Хуст нараховував вже близько 20 тисяч мешканців. Статистичні дані за 1930 рік зазначають, що українці становили 52,4 % населення, іншими великими національними групами були чехи, словаки, євреї та угорці.
На той час місто складалося з невеликих кварталів малоповерхової садибної забудови, тому першочерговим завданням стало зведення сучасного житла: адміністративних будівель, медичних й освітніх закладів, громадських установ, а також приміщень для торгівлі, складів. У 1923 році був оголошений публічний архітектурний конкурс, переможцем якого став празький архітектор Їндржих Фрейвальд (Jindřich Freiwald). Вигравши тендер, його фірма «Фрейвальд і Бем» взялась за працю. За короткий період було збудовано окружний дім, окружну лікарню, гімназію, ювілейну чеську школу, крайовий суд та навіть казино для офіцерів.
Яскравим прикладом модернізації міста стало будівництво житлового кварталу (колонії) для службовців місцевої адміністрації, що став відомий як «Масарикова колонія» (від імені тогочасного президента Чехословаччини)[5] або «чеське містечко». З ініціативою спорудження будинків виступило Міністерство громадських робіт Чехословаччини. Розроблений проект передбачав побудову 16 будинків, частина з яких — двоповерхові вілли, решта — були блокованими. Біля кожного будинку знаходився невеликий сад, який відділявся від сусідніх виконаною з бетону та дерева огорожею. Зодчі використовували в будівельному процесі традиційні місцеві матеріали — дерево, камінь, піщано-гравійну суміш і керамічне покриття. Стилістичний результат відобразив поєднання модернізованих елементів та мотивів національної архітектури, слугуючи своєрідним маркером чеської присутності в регіоні.
За рішенням Першого Віденського арбітражу (1938) рівнинна частина Закарпаття з найбільшими містами Ужгородом і Мукачевим чехословацька влада передала Угорщині, автономний уряд Підкарпатської Русі з іншими адміністративними структурами був змушений 10 листопада 1938 року покинути Ужгород і обрати своєю столицею третій за величиною центр — Хуст.
Уряд Карпатської України розмістився у теперішній будівлі Хустської міської ради.
14 березня 1939 року отець-прелат Августин Волошин проголосив незалежність Карпатської України. Сойм Карпатської України 15 березня 1939 року зібрався на сесію, яка відбулась у спортивному залі Хустської гімназії (нині Хустська школа № 1 ім. Авґустина Волошина)[6][7].
На сесії парламент затвердив проголошення державного суверенітету Карпатської України, доконане 14 березня 1939 прем’єром о. А. Волошиним, ухвалив конституційний закон, обрав президента держави та затвердив новий уряд (прем’єр Юліан Ревай). Головою СКУ депутати обрали Августина Штефана, заступниками — Федора Ревая та Степана Росоху. Рішенням Сойму підтверджувалося, що Карпатська Україна є незалежною державою — республікою з президентом на чолі, обраним соймом.
Державною мовою Карпатської України проголошувалася українська. Державним прапором затверджувався національний синьо-жовтий прапор, а державним гербом — сполучення краєвого герба (ведмідь у лівім червонім колі й чотири сині та три жовті смуги в правому півколі) з національним (тризуб св. Володимира Великого з хрестом на середньому зубі). Державним гімном Карпатської України став національний гімн «Ще не вмерла Україна». Сойм уповноважив уряд, за згодою президента Карпатської України, видавати до свого викликання розпорядження, що матимуть силу закону.
У той же день угорські війська зайняли місто. У місті 1938-39 існував осередок Апостольського адміністратора Мукачівської єпархії, виходив щоденник «Нова Свобода» та діяв театр «Нова Сцена». На замковій горі поховані полеглі карпатські січовики.
За період окупації Карпатської України угорськими військами з Хуста в табори і на примусові роботи було вивезено понад 8 тисяч осіб, в тому числі вся єврейська громада. Разом з тим, в Хусті з самого початку окупації розгорнувся антинацистський рух опору, одним з представників якого був уродженець села Ізи поет-антифашист Дмитро Вакаров, страчений угорською адміністрацією за свою діяльність. У серпні 1943 на горі Манчул (північ сучасного Хустського району) висадилася радянська парашутно-десантна група під командуванням угорського антифашиста Ференца Патакі. Місто було звільнено 17-м стрілецьким корпусом 4-го Українського Фронту 24 жовтня 1944 року.
Після війни в Хусті були побудовані нові підприємства, що забезпечили роботою масу місцевих жителів: фетро-фільцева, меблева, взуттєва фабрики, керамічний, цегельний і плодо-консервний заводи. У радянський період були відкриті училища медичних сестер, фахівців лісового господарства, бібліотечних працівників, школа-інтернат та інші навчальні заклади. Нині на околиці міста існує страусина ферма.