Дутчак В. Г.,
канд. мистецтвознавства, доцент,
зав. кафедри народих інструментів
і музичного фольклору Прикарпатського
національного університету ім. В. Стефаника
Соціально-політична ситуація в Україні впродовж ХХ століття зумовила появу музично-культурологічного феномену – мистецтва української еміграції. Еміграція, з точки зору істориків, – явище неоднозначне, має на увазі тимчасову або постійну зміну місця проживання громадян. В таких умовах, як протидію асиміляційним процесам, представники українського зарубіжжя загострили і сприяли вирішенню проблеми збереження мови і традиційного національного мистецтва, зокрема, консервацію питомих ознак його найбільш яскравих напрямів, у т. ч. і музичних.
Історія бандурного мистецтва на еміграції – також непросте явище як у часовому, так і у географічному вимірах. Це зумовлено, з одного боку, соціальним і політичним характером еміграційних хвиль, з іншого, умовами в тих країнах проживання, куди цілеспрямовано направлялися основні сили емігрантів.
Якщо зміни в українському кобз арстві (репертуарі, освіті, виконавстві) ставали предметом наукових досліджень, починаючи з 60-х років ХХ ст. (дисертаційні роботи М. Щоголя, О. Правдюка, С. Грици, А. Омельченка та ін.), а особливо активізувались наприкінці 90-х рр. ХХ – початку ХХІ ст. (дисертації В. Дутчак, Н. Брояко, О. Ваврик, М. Підгорбунського, М. Долгова, Н. Морозевич, К. Черемського, І. Панасюка, Л. Мандзюк, І. Дмитрук, В. Мішалова та ін.), то мистецтво бандуристів зарубіжжя до початку 90-х років ХХ ст. становило в українському музикознавстві неосвоєну цілину. Лише в останнє десятиліття ряд публікацій А. Горняткевича, М. Досінчука-Чорного, В. Мішалова, в т.ч і автора статті, визначили особливості здобутків окремих персоналій, колективів, шкіл в бандурному мистецтві діаспори. Серед діячів української еміграції певні узагальнення сучасного їм мистецького процесу, а особливо бандурного, здійснили також виконавці-бандуристи З. Штокалко [28; 29], В. Луців [13; 30], П. Конопленко-Запорожець [11], В. Ємець [8], а також музикознавці А. Рудницький [22], В. Витвицький [3; 4]. Специфіку консервації традиційного мистецтва, зокрема народно-інструментального, розглядає у своїх дослідженнях І. Мацієвський [15; 16]. Кобзарство минулого і сучасності з точки зору вияву "первинних" та "вторинних" форм вивчає і С. Грица [5; 6]. Народ-но-інструментальну фольклорну традицію українців, в т.ч. і кобзарську, аналізує М. Хай [24].
Хоча термін "традиція" відображає механізми та шляхи успадкування наступними поколіннями в історичній протяжності окремих елементів національної культури (моралі, релігії, мистецтва, науки та ін.), найчастіше ним послуговуються саме стосовно мистецької спадщини.
Метою пропонованої статті є узагальнення особливостей перенесення, збереження та розвитку виконавських традицій українського бандурного мистецтва в умовах еміграції впродовж ХХ ст.
При цьому пошуковими стають такі завдання: категоризувати стабільні (канонічні) традиції кобзарства, проаналізувати ступінь їх збереження та визначити інноваційні (експериментальні) елементи виконавської практики бандуристів українського зарубіжжя впродовж ХХ ст. на рівні інструментарію, репертуару, концертно-сценічних форм.
Ретроспективний аналіз розвитку бандурного мистецтва України впродовж ХХ ст., враховуючи його еміграційну складову, зумовлює виділення ряду проблемних завдань не лише у класифікації форм і напрямів бандурного виконавства, але й у мірі співвідношенні в їх функціонуванні традиційного та інноваційного (експериментального). Виконавська практика бандуристів розрізняє форми гри (сольна – ансамблева – оркестрова), жанри репертуару (вокально-інструментальні – інструментальні, давні традиційні – новітні запозичені), типологію (чоловіча – жіноча – мішана гра), рівні функціонування (міське – сільське середовище, академічне концертне – автентичне мандрівне виконавство), орієнтацію на використання інструментарію (діатонічного чи хроматичного), школу гри (київську чи полтавсько-харківську) та на слухача (за сприйняттям – випадкового чи підготовленого, та за національністю – україномовного чи іншомовного) тощо.
В аналізі розвитку виконавства бандуристів діаспори слід також враховувати, з одного боку, характер збереження питомих традицій українських традицій кобзарства в еміграційному середовищі, з іншого, формування новітніх традицій – вже власних діаспорних. Про це згадував відомий бандурист Зіновій Штокалко: "в умовах еміграції дальшому культивуванню кобзарства бракує зв’язку з актуальною вітчизняною дійсністю, проте воно має всі дані для відродження своїх традицій" [29, 2]. Такі власні традиції бандурного мистецтва, що сформувалися в діаспорі, можна визначити як синтетичні, що об’єднують риси як національних регіональних традицій материкової України, так і музичних традицій того регіону, де функціонували українські осередки. І саме вони стали органічним середовищем, в якому розвивалося нове покоління митців-бандуристів (для Василя Ємця – Чехословаччина, Франція, США, Зіновія Штокалка – Німеччина, США, Віктора Мішалова – Австралія, Канада, Юліана Китастого – Канада, США, Юрія Фединського – США, Україна, Рути
Явної – Канада та ін.). Виконавство солістів-бандуристів, що виховувалися суто в українському зарубіжжі, дозволяє визначити внутрішньоеволюційний процес розвитку бандурного мистецтва діаспори. Зумовлений він також виробленим "власним" поглядом на інструментарій і його види (автентичний діатонічний та сучасний хроматичний харківського і чернігівсько-київського типу), на репертуар і його залежність не лише від національних, в т.ч. і кобзарських традицій, але і від музично-естетичних уподобань іншомовної публіки.
Однією з первинних, але перерваних традицій у кобзарстві слід вважати відхід у ХХ ст. від усної форми функціонування цього мистецького явища, заміну її писемною, пізніше академічною. Кардинальні зміни інструментарію бандуристів також припали на ХХ ст. Проблема уніфікації інструментарію (означена Г.Хоткевичем), пошуки оптимальних шляхів його хроматизації, зумовили численні експерименти у модернізації бандур. Середовище української еміграції стало сприятливим для розвитку експериментів Хоткевича щодо перспективи розвитку харківської регіональної школи гри, а відповідно і бандури. Питанням нової конструкції бандури харківського типу в діаспорі займалося багато майстрів-бандуристів – М.Лісковський, С.Ластович-Чулівський, В.Ємець, А.Чорний, брати О. і П.Гончаренки, В.Гляд, Ю.Приймак, Ф.Деряжний, М.Дяковський, М.Лiскiвський, Б.Косак, В.Вецал, К.Блум та ін. Найпоширенішим інструментом стала бандура братів О. і П. Гончаренків, названа "Полтавкою" (перші її зразки були створені ще у 1946 р. для Капели бандуристів ім. Т.Шевченка). Її основний звукоряд – діатонічного характеру, але система індивідуальних перемикачів хроматизує кожну струну, дозволяє оперувати не лише тональностями квінтового кола, але використовувати у грі так звані кобзарські, "лебійські" лади, де співвідношення тонів і півтонів у суміжних октавах різне. Майстpи діаспори здiйснюють цiкавi експерименти в констpуюваннi бандуpи (новiтнi матеpiали, зокpема пластик, piзноманiтнi ваpiанти пеpестpоювання, новi спpоби видовбування iнстpумента), адже музична технологiя знаходиться у безпеpеpвному пpоцесi pозвитку i вдосконалення. Майстpи дiаспоpи поєднують ознаки piзних типiв вже знаних бандуp, таких як київсько-чеpнiгiвська, полтавсько-хаpкiвська iз системою iндивiдуальних пеpемикачiв.
Змiни iнстpументаpiю бандуристів суттєво вплинули і на зміну традиційних жанрів pепеpтуаpу, виконавських стилiв, визначили появу наукових пpаць з iстоpiї бандуpи, пiдpучникiв гpи, навчальних посiбникiв, pепеpтуаpних збipникiв тощо.
Канонічними традиційними рисами кобзарства можна визначити: усну форму функціонування, чітко визначену ієрархію жанрової системи репертуару (з перевагою вокально-інструментальних жанрів), сольний характер співу і гри, чоловічий пріоритет у виконавстві, діатонічний інструментарій, особливий професійний статус виконавців, що підтверджувався наявністю сформованої регіональної специфіки кобзарських угрупувань.
З огляду на більше, ніж сторічну історію української еміграції можна визначити, які ж традиційні риси кобзарства залишилися незмінними, а які позначені експериментальними пошуками. Таким чином, для виконавської практики бандуристів українського зарубіжжя характерні такі ознаки:
| < Попередня | Наступна > |
|---|